Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"Тrauma" Том 12, №4, 2011

Back to issue

Симпозіум «Методи обстеження ортопедо-травматологічних хворих»

Authors: Климовицький В.Г.1, професор, Гребенюк А.М.2, доцент, 1 директор НДІ травматології та ортопедії, завідувач кафедри травматології, ортопедії та хірургії екстремальних ситуацій Донецького національного медичного університету ім. М. Горького, д.м.н., 2 завідувач поліклініки Обласної клінічної травматологічної лікарні м. Донецька, к.м.н.

Categories: Traumatology and orthopedics

print version


Summary

Проводить: Донецький національний медичний університет ім. М. Горького.

Рекомендований: травматологам-ортопедам, сімейним лікарям.


 

Останні десятиріччя характеризуються значними досягненнями у травматології та ортопедії. У результаті наукових досліджень отримані дані, що дозволили з нових позицій розглянути етіологію багатьох захворювань опорно-рухового апарату, розробити нові підходи до їх діагностики й лікування (І.А. Мовшович, 1994). Але провідні фахівці ортопедо-травматологічної служби наполягають на необхідності подальшого їх удосконалення та доповнення з точки зору стандартизації термінології, діагностики, обсягів та якості надання спеціалізованої допомоги (М.О. Корж, 2009).

Рівень якості медичного обслуговування населення визначається багатьма чинниками: станом матеріально-технічної бази охорони здоров’я, вирішенням наукових, організаційних і кадрових питань. Підвищенню якості медичної роботи в широкому плані служить і ступінь сприйняття лікарями нових засобів діагностики та лікування пацієнтів. Питання обстеження хворих набувають особливого значення. Вони можуть виникнути під час попереднього медичного огляду, тобто при першому контакті травмованого пацієнта з лікарем. Своєчасна діагностика захворювань та ушкоджень опорно-рухового апарату, а також правильний підхід до ви­вчення причин і факторів, що здатні викликати ускладнення, дозволяють планомірно зменшувати кількість останніх. Різноманітні патологічні стани людського організму розпізнаються на підставі ретельного й систематичного обстеження хворого. Це основне правило діагностики захворювань є невід’ємною частиною у клінічному дослідженні хворих. Уважно зібраний анамнез, вивчення основних симптомів захворювання та їх наслідків, своєчасне і правильне застосування методів обстеження стану органів опори та руху разом із повним клінічним дослідженням хворого та вміла інтерпретація отриманих даних сприяє встановленню правильного та своєчасного діагнозу, а в цілому полегшує вибір правильного лікування (В.Г. Климовицький, А.К. Ру­шай, 2002). В останній час впровадження нових ви­со­коінформативних технологій у клінічну практику до­зволяє значно розширити арсенал заходів обстеження хворих ортопедо-травматологічного профілю. Саме то­му лікар ортопед-травматолог повинен уміти виконати пов­не клінічне обстеження хворого та призначити адекватне додаткове обстеження у раціональному обсязі, а також самостійно інтерпретувати його результати. Слід пам’ятати, що якщо в разі типового перебігу патології опорно-рухового апарату або на пізніх етапах розвитку захворювання встановлення діагнозу переважно не викликає значних труднощів, то рання діагностика іноді буває дуже складною.

Обстеження хворих необхідно проводити відповідно до схеми, що включає:

1. Опитування — з’ясування скарг, часу і механізму травми або початку захворювання, опит родичів або супроводжуючих осіб.

2. Об’єктивний огляд, який включає:

а) огляд візуальний;

б) пальпацію;

в) аускультацію, перкусію;

г) визначення функції — вимірювання об’єму рухів у суглобах, вимірювання довжини й об’єму кінцівок, ви­значення м’язової сили.

3. Додаткові дані — рентгенологічні, результати комп’ютерної і лабораторної діагностики, біопсії, арт­ро­скопії, денситометрії та ін.

Щоб отримати якомога повне уявлення про патології й уточнити діагноз, необхідно враховувати динаміку патологічного процесу, стежити за його перебігом. Необхідно, щоб кожен наступний етап дослідження був подальшим розвитком попереднього, поглибленням його. При обстеженні пацієнтів із захворюваннями або пошкодженнями опорно-рухового апарату необхідно пам’ятати про цілісність людського організму як у фізіологічному, так і в біомеханічному сенсі. Так, порушення функції одного органу неминуче веде до порушення функцій всього опорно-рухового апарату, укорочення нижньої кінцівки після перелому викличе низку змін з боку хребта і тазу, суглобів нижніх кінцівок.

Клінічне обстеження ортопедо-травматологічного хворого

В амбулаторній практиці, перш ніж приступити до безпосереднього огляду пацієнта, необхідно ретельно ознайомитися з даними амбулаторної картки, аналізами, виписками з історій хвороби, вивчити рентгенограми. Важливе значення має і спілкування з родичами або супроводжуючими особами про обставини травми або про початок захворювання, після чого слід приступати до опитування хворого, визначення анамнезу, скарг та їх інтерпретації лікарем.

У пацієнта з травмою опорно-рухового апарату необхідно з’ясувати обставини травми, характер травмуючого агента (що є особливо важливим для діагностики патологічних переломів), уточнити об’єм наданої першої допомоги, наявність супутньої патології. Існує безліч типових механізмів травми, коли лікар може запідозрити той або інший діагноз (табл. 1).

У пацієнта із захворюванням опорно-рухового апарату важливо виявити можливість обтяженої спад­ковості при природжених захворюваннях, при порушенні ходи у дітей — початок виникнення захворю­вання, терміни виношування вагітності, ха­рактер пологів, отримане медикаментозне лі­ку­вання. При дегенеративно-дистрофічних і запаль­них захворюваннях важливо з’ясувати час початку захворювання, його загострення, моно- або по­лісегментарність, а також пусковий механізм даного загострення (інфекції, туберкульоз).

Якщо з причини тяжкості загального стану хворого опитати його неможливо, то опитують родичів або супроводжуючих осіб. Після цього починається огляд пацієнта.

Незважаючи на зовнішню простоту загального огляду хворого з травмою або захворюванням опорно-рухового апарату, цей метод обстеження є дуже важливим і інформативним. Ортопедо-травматологічний хворий як ніякий інший пацієнт за профілем патології може вказати лікареві шлях до правильного діагнозу. Кожен лікар під час огляду пацієнта повинен дотримуватися певних постулатів:

1. Огляд має бути порівняльним — оглядається не тільки пошкоджена кінцівка, але і здорова.

2. Огляд має бути системним — уважно вивчається не тільки ділянка хвороби, але і суміжні відділи.

3. Завжди оглядати хворого, виходячи з уявного ортостатичного положення (вертикального) — стопи паралельно одна до одної, передпліччя в позиції супінації.

При цьому виявляються: асиметрія або ділянок тулуба, забарвлення шкірних покривів, порушення фізіологічних вигинів хребта, або осей верхніх і нижніх кінцівок, укорочення, а також вимушене положення. При огляді розрізняють три основні положення хворого — активне, пасивне, вимушене.

Під активним положенням розуміють положення, при якому пацієнт при пересуванні або рухах у суглобах не має будь-яких серйозних відхилень від норми, тобто рухи в суглобах проводяться ним самим.

Пасивне положення говорить про тяжкість стану пацієнта, тобто коли в результаті захворювання або травми кінцівки додається «пасивне» положення, що не дає цьому сегменту проводити активні рухи (зовнішня ротація стегна при переломі шийки). Часто при травмі ушкоджується центральна й периферична нервова система (звисання кисті при пошкодженні променевого нерва та ін.).

Вимушене положення хворого або кінцівки також указує на тяжкість захворювання або пошкодження і може поширюватися на весь тулуб або на окремі сегменти. Залежно від етіології існує 3 види таких положень:

1. Щадна установка при больовому синдромі при травмах, дегенеративно-запальних захворюваннях кіс­ток і суглобів.

2. Установки, що викликані морфологічними змі­нами при анкілозах, контрактурах суглобів, при по­ру­шен­ні конгруентності суглобових поверхонь.

3. Компенсаторні патологічні установки, що часто виявляються далеко від пошкоджених сегментів — загальна скованість при ДЦП.

Огляд хворого має бути ретельним і послідовним. Спочатку виявляють грубі порушення, а потім огля­дають прилеглі відділи опорно-рухового апарату. Виявляється патологічна установка і зміна осі кінцівок, викривлення тулуба, порушення кон­гру­ент­ності суглобів. Крім того, виявляють стан м’язів, зв’язкового апарату, зіставляють видимі порушення у здоровій і хворій кінцівках. При огляді звертає на себе увагу стан шкірних покривів, який може бути змінений при різній патології.

Пальпація застосовується для загального до­слід­жен­ня пацієнта і місцевого вивчення пошко­дженого сегмента, а також для оцінки лікування, що проводиться (при вправленні переломів і ви­ви­хів). Розрізняють пальпацію пальцями, кистю і бімануальну пальпацію, що допомагає виявити від­мін­ності в характері тертя суглобових поверхонь (хруст, «клацаючий» суглоб), патологію сухожиль і м’я­зів (крепітація, м’язовий тонус). Визначенню пра­вильних взаємин тулуба й сегментів при пальпації допомагають різні осі і лінії.

Основні осі й лінії нормальної верхньої кінцівки:

— При супінованому передпліччі нормальна довга вісь руки проходить через голівку плеча, голівчасте підвищення, голівки променевої і ліктьової кісток.

— Трикутник Гютера — при зігнутому передпліччі утворюється рівнобедрений трикутник із верхівкою на ліктьовому відростку і сторонами в ділянці надвиростків плечової кістки.

— Лінія надвиростків Маркса — лінія, що сполучає обидва надвиростки, перпендикулярна осі плеча.

— Вісь третього пальця, проведена через середину третьої п’ясткової кістки і продовжена на передпліччі, проходить на однаковій відстані від радіального і ульнарного країв передпліччя.

Навколо цієї осі верхня кінцівка здійснює рухи: ротацію в плечовому суглобі, пронацію і супінацію в ліктьовому суглобі. Відхилення передпліччя у зовнішній бік називається cubitus valgus, у внутріш­ній — varus.

Основні осі і лінії нормальної нижньої кінцівки:

— Вісь ноги проходить через передню верхню ость клубової кістки, внутрішній край надколінка і перший палець стопи.

— Лінія Розера — Нелатона з’єднує сідничний бугор із передньоверхньою остю. При згинанні стегна до 130–140° верхівка великого вертела знаходиться на цій лінії. При патології кульшового суглоба — вище або нижче за неї (перелом шийки, вивих стегна).

— Лінія Шемакера з’єднує верхівку великого вертлюга з передньоверхньою остю і в нормі проходить над пупком. При зменшенні шийково-діафізарного кута — проходить нижче пупка.

— Трикутник Бріана. Якщо продовжити проведену через великий вертлюг подовжню вісь розігнутого до 180° стегна в краніальному напрямку і на це продовження опустити перпендикуляр з передньої ості, то, сполучаючись, три крапки отримують рівнобедрений трикутник. Якщо великий вертлюг зміщується (природжений, травматичний вивих стегна), порушується рівнобедреність трикутника.

— Лінія лонного зчленування важлива переважно для швидкого орієнтування. Проводиться горизонтальна лінія по верхньому краю лонного симфіза. У нормі ця лінія збігається з верхівками великих вертлюгів.

— Черезвертлюгова лінія (пряма лінія, проведена через верхівки великих вертлюгів) у нормі паралельна лінії, що з’єднує передньоверхні ості клубових кісток.

Якщо вісь гомілки відхилюється назовні, кажуть про genu valgum, у внутрішній бік — genu varum.

Порушення співвідношень суглобових кінців кісток розрізняються за ступенем зсуву — вивихи або підвивихи (повний або неповний зсув). Розрізняють природжені та набуті вивихи і підвивихи. Набуті, у свою чергу, розподіляються на травматичні, па­то­ло­гіч­ні (дистензійні, деструкційні) і паралітичні. Характер вивиху визначається відповідно до напрямку зсуву дистального кінця (виняток становить хребет). Наприклад, якщо є травматичний вивих у плечовому суглобі, діагноз буде таким: передній (задній, нижній) травматичний вивих плечової кістки.

Метод перкусії та аускультації у травматології застосовується не дуже часто, проте при переломах ребер із пошкодженням легенів так визначають наявність повітря або рідини в плевральній по­рожнині, емфізему; при переломах кісток тазу — ступінь наповнення сечового міхура.

Функціональні можливості опорно-рухового апарату визначаються декількома параметрами, зокрема:

1. Положення кінцівки при обмеженні рухливості в суглобі.

2. Об’єм рухів в суглобах.

3. Компенсаторне пристосування сусідніх відділів.

4. М’язова сила.

Залежно від того, чи здійснює сам хворий рухи в суглобі, чи їх проводить лікар без зусиль хворого, рухи відповідно розподіляються на активні (у першому випадку) та пасивні (у другому). Якщо при визначенні амплітуди пасивних рухів пацієнт скаржиться на біль, то фіксується, у якій позиції біль виявляється або зникає. Об’єм рухів визначається кутоміром, при цьому бранші останнього слідують за рухомим сегментом. Рухи в суглобах здійснюються у фронтальній (відведення, приведення) і сагітальній (згинання, розгинання) площині, а також навколо поздовжньої осі (пронація, супінація). За початкове положення вважається те положення, у якому встановлюється суглоб при вільному вертикальному положенні тулуба й кінцівок (В.О. Маркс, 1978). Вимірювання проводяться за «0-минаючим» методом. Наприклад: для плечового суглоба за початкове положення вважається положення руки, що вільно звисає уздовж тулуба. Відлік проводиться від нуля і вище в напрямі відведення, згинання та розгинання руки убік від тулуба.

Вимірюються як активні, так і пасивні рухи в суглобах, результати фіксуються в градусах. У нормальних умовах об’єм пасивних рухів у суглобах більший, ніж активних. Якщо кінцівка, що досліджується, знаходиться у вимушеному положенні, то вимірювання фіксуються від початкового положення. Нижче наведені дані вимірювань об’єму рухів у суглобах у нормі та граничні дані їх оцінювання для встановлення функціонального діагнозу (табл. 2).

Відповідно до ступеня обмеження об’єму рухів у суглобах розрізняють:

1. Контрактуру, при цьому об’єм рухів збережений, але понижений (визначають у градусах).

2. Ригідність, при цьому об’єм рухів мінімальний, рухомість виявляється, але не може бути виміряна кутоміром.

3. Анкілоз — рухи в суглобі відсутні.

Також може спостерігатися гіпермобільність або патологічна рухливість у суглобах при деяких захворюваннях або після травм.

Вимірювання довжини кінцівок проводиться ви­мі­рю­вальною стрічкою за певними правилами:

1. Вимірюється одночасно здорова і хвора кінцівка.

2. Орієнтирами є кісткові виступи.

3. При вимірюванні користуються симетричними кістковими виступами.

Перед вимірюванням довжини досліджують вісь кінцівки, у тих випадках, коли характер деформації не дозволяє користуватися кістковими орієнтирами, удаються до інших орієнтирів, що придатні для пальпації.

Існують декілька видів укорочень (подовжень) кінцівок. Укорочення, що здається (проекційне), настає внаслідок фіксованої патологічної установки в одному або декількох суглобах або у хребті. Анатомічного укорочення окремих сегментів немає.

Дійсне, або анатомічне, укорочення виявляється при порівняльному посегментному вимірюванні довжини кістки. Прикладом може служити зміна довжини кінцівки при неправильно зрощеному переломі, акушерських паралічах, наслідках поліомієліту.

Відносне, або дислокаційне, укорочення діагносту­ють при зсуві суглобових кінців і дислокації суглобових поверхонь. Прикладом можуть служити вивихи стегна, плеча та ін.

Загальне, або клінічне, укорочення (подовження) нижньої кінцівки складається з двох або трьох видів укорочень і визначається підкладанням спеціальних дощечок під стопу до тих пір, поки таз не займе нормальне положення. За загальними принципами проводять і вимірювання окружності кінцівок на різних рівнях вимірювальною стрічкою.

При дослідженні м’язової сили проводяться активні рухи з опором, що надається рукою того, хто досліджує. Протидіючи рухам у різних напрямках травмованої та здорової кінцівки, отримують дані про м’язову силу певних м’язових груп. Додатково проводять міографію і хронаксиметрію здорової та ушкодженої кінцівки.

При огляді хребта звертає на себе увагу безліч варіантів індивідуальних відмінностей у здорових людей, так звані різні види осанки. Розрізняють 3 основних види постави: плоска спина, кругла спина і сутула спина. Існують певні анатомічні орієнтири для визначення локалізації патологічного процесу у хребті.

Шийні і верхньогрудні хребці виявляються поблизу найбільш виступаючого остистого відростка 7-го шийного хребця. 3-й грудний хребець знаходиться на рівні нижнього краю ості лопатки. 7-й грудний хребець визначається на рівні нижнього краю лопатки, остистий відросток 4-го поперекового хребця — на рівні верхнього краю гребенів клубових кісток.

При дослідженні звертають увагу на деформацію, наявність ділянок болю і фіксацію хребта. Викривлення, що виходять за межі фізіологічних вигинів, виявляються у трьох площинах — фронтальній, са­гіт­альній, поперечній. Кіфоз і лордоз — викривлення в сагітальній площині, сколіоз — у фронтальній, тор­сія — у поперечній площині.

Оцінка функціональної повноцінності хребта проводиться за двома показниками — статичної функ­ції (витривалість при стоянні, ходьбі, сидінні) та ди­на­мічних властивостей (рухливість хребта). Причини обмеження рухів у хребті бувають природженими й набутими. З набутих захворювань до механічного обмеження рухливості призводять переломи, вивихи й переломовивихи хребців, а також наслідки дегенеративно-дистрофічних захворювань хребта, рефлекторна м’язова напруга та ін. Фіксація хребта в передньозадньому напрямку визначається при активному згинанні хворого наперед і назад, у фронтальній площині — відповідно бічними рухами (табл. 3).

У разі виявлення стійких фіксованих деформацій хребта їх розподіляють таким чином.

Сколіоз — деформація, при якій спостерігається бічне викривлення хребта з розворотом хребців навколо своєї осі.

Кіфоз — викривлення хребта, обернене ви­пук­ліс­тю в задній бік.

Лордоз — викривлення хребта, обернене ви­пук­ліс­тю вперед.

Ступені кіфозу оцінюються наступним чином (табл. 4).

При дослідженні ділянки таза хворий має бути роздягнений для того, щоб були доступні для паль­па­ції кісткові орієнтири — передні верхні ості і гребені клубових кісток, крижово-клубові зчленування, сідничні горби, нижні гілки лонних кіс­ток. Безпосередня пальпація кісток таза іноді ви­яв­ляється малоінформативною, оскільки їх оточує значний м’язовий масив, проте проведення окремих маніпуляцій дає можливість запідозрити характер пошкодження. Показовими для пошкодження кіс­ток таза є симптоми Ларрея, Вернейля, при яких ру­ки лікаря чинять тиск на гребені клубових кісток і, орієн­туючись на суб’єктивні відчуття хворого, можна запідозрити патологію кісток таза, пов’язану з порушенням цілісності тазового кільця. При масивних травмах таза іноді звертає на себе увагу зсув половини таза у проксимальному напрямку, вимушене положення нижніх кінцівок, укорочення кінцівки.

Рентгенологічний метод дослідження має важливе значення, але жодною мірою не може за­мі­нити клінічне обстеження або передувати йому. Ди­на­мічне клініко-рентгенологічне дослідження мо­же бути повно­цінним, коли ортопед вже має да­ні об’єктивного огляду і сам добре читає знімки, а не покладає це на лікаря-рентгенолога. Метод за­сто­совується як для встановлення діагнозу, так і для контролю результатів лікування. Наводимо де­кілька основоположних прин­ципів проведення рент­ге­но­гра­фії:

1. Знімки повинні проводитися як мінімум у двох взаємно перпендикулярних проекціях (перед­ньо­задній і бічній), у правильних укладаннях (у тому числі спеціальних).

2. Пошкоджений сегмент повинен знаходитися в центрі.

3. При знімках діафізів кісток має бути захоплений як мінімум один суміжний суглоб, при знімках хребта — суміжні здорові хребці.

4. Порівняльні знімки хворої і здорової кінцівки слід проводити, якщо можливо, на одній плівці, завжди в однаковій проекції.

За показаннями необхідно використовувати різ­но­види рентгенографії — томографію, фістулографію, ангіографію, кінорентгенографію, лімфографію, електронно-оптичний перетворювач (ЕОП) та ін.

Комп’ютерна томографія (КТ) є сучасним методом променевої діагностики й належить до технологій структурної або анатомічної візуалізації. Основою діагностики є реєстрація ослабленого рент­ген-опромінювання після проходження його через зону діагностичного інтересу. За допомогою КТ отри­мують зрізи будь-якого відділу організму людини, що дозволяють судити про топографію органів, локалізацію і характер протяжності патологічного процесу і взаємозв’язок із навколишніми тканинами.

Спіральна комп’ютерна томографія (СКТ) від­крила нові можливості в діагностиці. У СКТ ви­ко­рис­товується технологія «струмоз’ємного кільця», здійснюється безперервний рух рентген-труб­ки по спі­ралі при паралельному подовжньому русі столу з пацієнтом, що значно скорочує три­ва­лість до­слідження і дозу опромінювання. СКТ на­дає мож­ли­вість більшої діагностичної інформації по­рів­няно зі звичайною КТ за рахунок можливості значного змен­шення товщини зрізу.

Магнітно-резонансна томографія (МРТ) є окремим методом діагностики, що спирається на здатність ядер деяких атомів поводитися як магнітні ди­полі. Сучасні МР-томографи «налаштовані» на ядра водню (у тканинній рідині або жировій тка­ни­ні), які, знаходячись у магнітному полі, під впливом зовнішнього електромагнітного поля здатні пог­линати енергію, а потім випускати її у вигляді радіосигналу. МРТ дозволяє отримувати зображення тонких зрізів тіла людини в будь-якому перетині і на відміну від КТ добре відображати м’які тканини — м’язи, жирові масиви, хрящі, судини. Протипоказанням до здійснення МРТ є наявність у пацієнта металевих чужорідних тіл (кліпси після операції, кардіо-, нейростимулятори та ін.).

Показання до проведення СКТ у травматології й ортопедії:

1. Нейрорадіологія. Дослідження головного моз­ку: гострі порушення мозкового кровообігу (у гост­рому періоді для виключення крововиливу), трав­ма­тичні пошкодження, пухлини головного мозку, запальні захворювання, аномалії розвитку, судинна патологія та ін.

2. Дослідження хребта: травми, пухлини, мета­стази, дегенеративні і запальні захворювання, при­род­жені аномалії розвитку та ін.

3. Травматичні, запальні, дегенеративні захворювання великих суглобів.

4. Стани, що є протипоказанням до проведення МРТ (клаустрофобія, штучні водії ритму, металеві ім­плантати).

Показання до проведення КТ схожі з такими до проведення МРТ, проте у певних випадках (за­лежно від досліджуваної анатомічної області, пе­ред­ба­чуваної патології) методом вибору може бути або КТ, або МРТ. За інших рівних умов при діагностиці па­тології м’яких тканин більш інформативною є МРТ, кісткової тканини — КТ. Наприклад, коли мова йде про захворювання хребта та міжхребцевих утворювань (грижі Шморля, протрузії дисків), краще направити хворого на МРТ. Якщо мова йде про компресійний перелом хребця — СКТ.

Одним із визнаних методів діагностики останнім часом є денситометрія — метод дослідження мі­не­ральної щільності кісток. Новітні покоління кіст­ко­вих ден­си­то­метрів надають можливість виявляти не тільки кіст­ко­ву щільність, а й стан хребта (кісткова щільність окремих хребців, наявність їх деформації та ін.), що дає певні підстави для оцінки вірогідності остеопоротичних переломів.

У методі використовується багатодетекторна система високї роздільної здатності віялового сканування для визначення ризику перелому. Лікар використовує результати дослідження мінеральної щільності кістки в сукупності з результатами загального огляду, сімейного анамнезу і в деяких випадках біохімічного аналізу крові і сечі для підтвердження діагнозу остеопорозу і призначення лікування.

До лабораторних методів належать дослідження кро­­ві, сечі, різні біологічні реакції (обстеження на ту­бер­кульоз, ехінокок та ін.), електрофізіологічні до­слід­ження при визначенні стану нервово-м’язової систе­ми (хронаксиметрія, міографія, реовазографія). У ла­бораторних умовах застосовуються мікро­ско­пічний (гіс­тологія, цитологія, гістохімія), біо­хі­мічний, бак­те­ріо­ло­гічний, бактеріоскопічний і біо­логічний методи, а також імунологічний і се­ро­ло­гічний методи. У не­об­хідних випадках вдаються до інвазивних методів діаг­нос­тики: пункції (суглобів, спин­номозкових, кістково-моз­кових, абсцесу, ін­філь­трату), біопсії, артроскопії тощо.

З додаткових методів дослідження необхідно окре­мо відзначити пункцію та біопсію, що належать до хі­рургічних. Пункція може бути діагностичною і лікувальною, причому завжди варто звертати увагу на характер отриманого вмісту. Даному дослідженню підлягають суглоби, навколосуглобові сумки, піхви сухожиль, абсцеси, інфільтрати, кістки. Такі втручання повинні проводитися за всіма правилами асептики й антисептики. Після візуального огляду пунктат необхідно відправити до лабораторії для дослідження на цитологію, мікрофлору, чутливість до антибіотиків та ін. Ретельний огляд пунктату може дати важливу інформацію для діагностики (табл. 5).

Для верифікації діагнозу часто користуються біопсією. Біопсія — прижиттєве хірургічне взяття тканин організму для подальшого їх гістологічного ви­вчення з метою встановлення діагнозу. Розрізняють так види біопсій: відкриту, пункційну та аспіраційну.

Найбільш поширений метод — відкрита біопсія, що полягає в посіченні ділянки або всієї патологічної тканини під анестезією. При здійсненні пункційної біопсії троакарами різного діаметра витягують стовпчик тканини в декілька міліметрів для подальшого дослідження. Аспіраційну біопсію виконують товстою голкою. Отриманим матеріалом у даному випадку є пунктат, що може бути підданий лише цитологічному дослідженню. Даному методу підлягають пацієнти з підозрою на пухлини та пухлиноподібні утворення, дегенеративно-дистрофічні захворювання.

Таким чином, повне та ретельне обстеження ортопедо-травматологічного хворого дає лікарю багато можливостей досконало виконати свій головний обов’язок — лікування пацієнтів на підставі поєднання новітніх технологій та світового досвіду.

 

Питання для самоконтролю
1. Які основні правила вимірювання довжини кінцівок?
2. За якими показниками проводиться оцінка функціональної повноцінності хребта?
3. При пункції колінного суглоба отримали непрозорий, криваво-червоного кольору пунктат, з рівномірним налітом по стінках шприца. Який попередній діагноз можна встановити?
4. Якими параметрами визначаються функціональні можливості опорно-рухового апарату?
5. Який метод дослідження добре відображає м’які тканини?
6. Що є протипоказанням до проведення МРТ?
7. Що включає в себе схема обстеження ортопедо-травматологічних хворих?


 


Bibliography



Павлов И.П. Двадцатилетний опыт объективного изу­чения высшей нервной деятельности (поведения) животных. — 6-е изд. — 1938.

Климовицький В.Г., Пастернак В.М., Кравченко О.В. Тести та ситуаційні завдання з травматології та ортопедії. — Донецьк, 2007. — 240 с.

Корж М.О., Яременко Д.О., Шевченко О.Г. Стан ортопедо-травматологічної служби України та за­­хо­ди з покращення її діяльності. Ортопедія і трав­­ма­тологія: проблеми якості // Мат-ли наук.-практ. конференції, присвяченої 75-річчю з дня народження, 50-річчю науково-практичної діяльності заслуженого діяча науки і техніки України, професора М.І. Хвисюка. Збірник наукових праць. — Харків: ХМАПО, 2009, — 236 с.

Кундин В.Ю. Технология ОФЕКТ/КТ в практике радионуклидной диагностики // Променева диаг­нос­ти­ка, променева терапія. — 2007. — № 2. — С. 84-85.

Маркс В.О. Ортопедическая диагностика. — Минск: Наука и техника, 1978. — 512 с.

Мовшович И.А. Оперативная ортопедия: Руководство для врачей. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Медицина, 1994. — 448 с.

Рушай А.К., Климовицький В.Г. та ін. Лікувально-профілактичні та реконструктивно-відновлювальні втручання в комплексному лікуванні хворих із відкритими переломами довгих кісток і після­трав­ма­тичним остеомієлітом. Навчальний посібник. — Донецьк, 2002. — 111 с.

Трубников В.Ф. Травматология и ортопедия — 2-е изд., перераб. и доп. — К.: Вища шк., 1986. — 591 с.

World Heals Organization. Assesment of Fracture Risk and its Application to Screening for Postmenopausal Osteoporosis. — Geneva WHO, 1994. — Р. 6-8.


Back to issue