Мобильная версия

Oral and General Health Том 3, №3, 2022

Історичні нариси становлення стоматології України у ХХ столітті

Авторы: Пожевілова А. (1), Пожевілова К. (2)
(1) — Директор медичного центру «Градаліс», магістр з управління інноваційною діяльністю, м. Київ, Україна
(2) — Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Рубрики: Стоматология

Разделы: История медицины

Стоматологічна спільнота відсвяткувала 100-річчя формування української наукової стоматологічної школи. Історія становлення стоматології є однією з найцікавіших, але недостатньо глибоко вивчених сторінок історії охорони здоров’я України. Особливо це стосується періоду після соціальної революції 1917 р. У статті подані історичні нариси створення державної системи організації стоматологічної служби України, реформування й законодавчого врегулювання стоматології як медичної дисципліни. У країні був проголошений принцип доступності й безоплатності високоякісної медичної допомоги для громадян. Відбувається формування вищої стоматологічної освіти на одонтофаках медичних інститутів, зберігаються і суттєво реформуються зуболікарські школи, що готують зубних лікарів, спеціалістів із середньою професійною медичною освітою, що вирішило кадрове питання: одонтологічні факультети України були єдиним масовим джерелом поповнення лав лікарів-стоматологів у СРСР.

The dental community celebrated the 100th anniversary of the Ukrainian scientific dental school. The history of dentistry development is one of the most interesting, but insufficiently studied pages of the history of healthcare in Ukraine. This applies especially to the period after the Socialist Revolution in 1917. The article provides historical essays on the creation of the state system of dental service organization in Ukraine, reformation and legislative regulation of dentistry as a medical discipline. The principle of availability and provision of the free high-quality medical care for citizens was proclaimed in the country. The formation of the higher dental education at the odontological departments of medical institutes is ongoing, dental schools that prepare dentists and specialists with secondary professional medical education are preserved and significantly reformed, which solved the employment problem: the odontological faculties of Ukraine were the only mass source for recruiting dentists in the USSR as well.

Ключевые слова

державна стоматологічна допомога населенню України; зуболікарські школи; вища стоматологічна освіта; підготовка спеціалістів; соціальне зуболікування; профілактичний напрямок у стоматології

state dental assistance to the population of Ukraine; dental schools; higher dental education; training of specialists; social dentistry; preventive direction in stomatology

doi: http://dx.doi.org/10.22141/ogh.3.3.2022.131

На основі минулого пізнаємо майбутнє, на основі

ясного пізнаємо приховане.

Мо Цзи

В Україні мережа стоматологічних шкіл продовжувала розвиватися. Нагадаємо, що на початку ХХ століття в Києві існували три зуболікарські школи: Перша Київська зуболікарська школа лікаря Л. Бланка (1904–1918), Київська зуболікарська школа приват-доцента Київського університету Св. Володимира М.М. Жука (1904–1910), Київська зуболікарська школа (1898–1919) лікарів Л. Головчинера, С. Лур’є, О. Плінера.

Зуболікарську допомогу надавали зубні лікарі й дантисти — спеціалісти, які не мали загальномедичної освіти й не вважалися лікарями. Зубні лікарі навчалися в приватних зуболікарських школах протягом 2,5 року за затвердженими програмами і після навчання мали складати іспит на медичному факультеті університету. Дантисти навчалися за індивідуальною програмою в приватних зуболікувальних кабінетах з подальшим складанням іспиту комісії при університеті. Підготовка дантистів проводилась до 7 травня 1900 року, а потім готували лише зубних лікарів. Дантисти мали право лікувати тільки зуби, а зубні лікарі — ще й захворювання порожнини рота. Медичну допомогу при щелепно-лицевих травмах і пораненнях надавали лікарі з вищою освітою, що спеціалізувалися на зуболікарській практиці, щелепно-лицевій хірургії після закінчення медичного факультету університету й називалися лікарями-одонтологами. Підготовка одонтологів тривала на медичних факультетах протягом чотирьох років, потім вони мали проходити навчання в приватній зуболікарській школі [18–20].

До Жовтневої революції усі зуболікарські школи в Україні були приватними, офіційно завідували в них дипломовані лікарі-одонтологи з вищою освітою. Такі школи були організовані в університетських містах, а саме в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. В урядових лікарських установах, у міських і земських лікарнях посад зубних лікарів не було. Зуболікарська допомога була цілком у руках приватних лікарів. Лише окремі дипломовані лікарі обирали своєю спеціальністю лікування зубів, щелеп. Відсутність зв’язку зуболікарських шкіл з вищими медичними школами дуже обмежувала загальну медичну підготовку зубних лікарів. Недостатність освіти усвідомлювали самі зубні лікарі, які на своїх з’їздах вирішували звертатися до уряду щодо відкриття державних зуболікарських інститутів, але їх клопотання не були задоволені. Наслідки такої неуваги до вивчення й лікування захворювань щелепно-лицевої ділянки особливо проявилися в часи Першої світової війни, коли велика кількість поранених із пошкодженнями щелеп і зубів, спотворенням обличчя не діставали раціональної допомоги через відсутність у хірургів досвіду в цій галузі. Необхідність у такій допомозі й зумовила виділення в хірургії галузі, що спеціалізувалася на лікуванні захворювань порожнини рота, щелеп і суміжних ділянок лиця та шиї, — стоматології (від грец. слів «рот» і «слово»), яка набула широкого розвитку вже в радянській медицині [8, 13, 14, 16].

Реформування зуболікарської освіти в Україні має свої відмінності: з формуванням вищої стоматологічної освіти на одонтофаках медичних інститутів зберігаються й суттєво реформуються зуболікарські школи, що готують зубних лікарів, спеціалістів із середньою професійною медичною освітою [14].

Зуболікарська підсекція РСФРР у 1919 році прий-няла рішення змінити систему підготовки лікарів-стоматологів (постанови НКОЗ РСФРР від 15.09.1919 і Народного комісаріату освіти від 27.03.1920). Стоматологія повинна була вивчатися на медичних факультетах нарівні з іншими спеціальностями, а кваліфікація лікаря-стоматолога мала присвоюватися після додаткової спеціалізації протягом 1–2 років [18]. Результат реформи стоматологічної освіти в РСФРР після 1918 року показав, що студенти медичних факультетів після трирічного навчання на медичному факультеті не мали бажання переходити на одонтологічні відділення. Ця ситуація зумовила зменшення кількості підготовлених фахівців з одонтології.

В Україні запроваджується інший шлях кадрового забезпечення стоматологічної галузі, відмінний від Росії та інших союзних республік, а саме: розбудова одонтологічних факультетів (одонтофаки) та реорганізація (замість закриття) зуболікарських шкіл. Такий шлях розвитку стоматологічної освіти в Україні сприяв швидкому зростанню кадрового потенціалу галузі. У подальшому фахівці, які отримали стоматологічну освіту в Україні, за державним розподілом направлялися для надання зуболікарської допомоги й розбудови стоматологічної галузі в найвіддаленіші куточки Радянського Союзу [14].

Особливості організації стоматологічної допомоги

На початку 1920-х рр. Народний комісаріат охорони здоров’я Української Радянської Соціалістичної Республіки (НКОЗ УСРР) планував створити для населення країни державну зуболікарську службу, головним чином шляхом рівномірного розподілу наявних зуболікарських кадрів по країні. Держава декларувала, що забезпечить населення в містах і сільській місцевості зубними лікарями в наступній кількості: по 1 зубному лікарю на 10,0 тис. дорослих і 5,0 тис. школярів у містах, у селах — по 1 фахівцю на 1 сільську медичну дільницю. У великих університетських містах був передбачений 1 зубний лікар на 5,0 тис. міського дорослого населення і 1 лікар на 2,5 тис. школярів.

Політичні й економічні умови на місцях внесли істотні корективи в ці плани. Зуболікарська допомога надавалася зубними й дантистами зазвичай у великих містах. У сільській місцевості стоматологічна допомога здійснювалася фельдшерами й земськими лікарями й зводилася переважно до видалення зубів або розтину абсцесу.

Підвідділу зуболікарської допомоги належить пріоритет у розробці першого, затвердженого в 1920 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР, плану організації стоматологічної допомоги населенню України, згідно з яким почала формуватися розгалужена мережа зуболікувальних закладів.

10 липня 1922 р. постановою Народного комісаріату охорони здоров’я «Про використання зуболікарського майна» був затверджений проєкт «Положення про націоналізацію зуболікарської допомоги в Радянській республіці» (1918), що закріпив неповернення приватного зуболікарського обладнання. З того часу приватна зуболікарська допомога припинила своє існування. Для збереження лікувальних закладів Народний комісаріат охорони здоров’я частину з них передав промисловим підприємствам і страховим органам, що сприяло формуванню мережі зуболікарських амбулаторій при заводах, державних установах, які працювали на засадах госпрозрахунку.

Населення охоче пішло в знову відкриті зуболікарні, лікування в яких було не гіршим, ніж у приватних кабінетах. На жаль, задовольнити існуючі потреби в зуболікарській допомозі не було можливості через постійну нестачу, а іноді й повну відсутність зуболікарського матеріалу, дрібного інструментарію і стоматологічного устаткування, матеріалів і медикаментів. Вітчизняна промисловість не випускала зуболікарського обладнання, інструментів і матеріалів, а закуповувати їх за кордоном коштів у держави не було.

Жорсткі вказівки влади про дотримання класового принципу при наданні зуболікарської допомоги призвели до того, що основною масою одержувачів державної зуболікарської допомоги стали виключно соціально застраховані особи (робітники, службовці й члени їхніх сімей). У першу чергу задовольнялися потреби висококваліфікованих робітників і службовців, які обслуговувалися безкоштовно. Також інфраструктура стоматологічної служби країни не повною мірою задовольняла існуючі потреби, що виражалося в наростанні розриву між наданням цього виду медичної допомоги міському й сільському населенню. І якщо в містах рівень зуболікарської допомоги поступово підвищувався, то сільське населення отримувало її в абсолютно недостатньому об’ємі. Небажання зубних лікарів працювати в сільській місцевості вважалося, на думку влади, єдиним гальмом для нормального розвитку сільського зуболікування.

Перша світова, а потім і Громадянська війна призвели до втрати кадрового складу фахівців стоматологічного профілю, призупинили реалізацію розроблених зуболікарською підсекцією лікувальних, організаційних і профілактичних заходів у галузі зуболікування, а зубожіле населення не могло звертатися по дорогу стоматологічну допомогу до приватних зубних лікарів. До 1925 р. у республіці нараховувалося 520 зубних лікарів.

Такі ж тенденції спостерігалися і в протезному зуболікуванні. Протези робилися безкоштовно, а органи постачання обладнання і матеріалів фактично не постачали. З квітня 1923 р. у зуболікувальну діяльність був введений принцип самоокупності. Протези почали робити з 50% надбавкою до собівартості. Це сприяло поступовому придбанню інструментів і матеріалів і значній оптимізації навчальної і практичної діяльності.

Слід зазначити, що після революції основним завданням протезування зубів і зубних рядів було задоволення потреби населення в зубних протезах при мінімальних можливостях лікувальних установ і величезній кількості тих, хто потребував цієї допомоги. Проблемами протезування зубів займалися Ю.М. Гофунг, Д.А. Ентин та інші провідні стоматологи країни. Функціональний підхід до проблеми був сформульований І. Г. Лукомським в 1932 р. у роботі «Питання масового протезування» [17].

Перехід від «військового комунізму» до нової економічної політики (НЕП) і дозвіл займатися приватною практикою привели до того, що в низці губерній зареєстрованих приватних кабінетів стало більше, ніж діючих державних зуболікарських установ. У період НЕПу лікарі-стоматологи в містах, незадоволені своїм соціально-економічним становищем, стали займатися приватною практикою, і при цьому використовували можливості своєї роботи в державних закладах. Так, у м. Харкові в 1929 р. менше ніж 10 % стоматологічних хворих обслуговувалися в державних амбулаторіях, а в 1930 р. у місті налічувалося 320 приватно-практикуючих зубних лікарів.

Стоматологічна допомога населенню не обмежу-валася лише лікувальними заходами. Робота з поширення гігієнічних знань здійснювалась за допомогою місцевої преси, лекцій, видання спеціальних брошур, введення у викладання гігієни відповідного розділу — «гігієна порожнини рота». У щоденну діяльність людей стала входити практика регулярного гігієнічного догляду за порожниною рота, проте для усвідомлення й сприйняття населенням рекомендацій з гігієни порожнини рота як життєво необхідної процедури знадобилося багато років.

У 1920–1930 рр. профілактика ставала пріоритетним напрямом у розвитку української стоматології. У той час лікарі дійшли висновку, що оздоровлювати треба не тільки постійні, але й молочні зуби. Декларується проведення запобіжних профілактичних втручань для оздоровлення порожнини рота, передусім у дітей. Проте спеціальність «лікар-стоматолог дитячий» була введена в номенклатуру лікарських спеціальностей лише у 1984 р.

У комплексі профілактичних заходів у 20-ті роки ХХ ст. значне місце посідала проблема запобігання карієсу, який вважали соціальним захворюванням. Можна стверджувати, що одонтологічні факультети України були одними з перших в СРСР науковими центрами, що розробляли питання профілактики в стоматології. Уже в той час українські стоматологи розглядали карієс як масове захворювання й робили акцент на його профілактиці, особливо в дітей шкільного віку. В Україні цією проблемою, а також профілактикою інших стоматологічних захворювань займались Ю.М. Гофунг (Харків), Л.А. Білейкін, Г.Ф. Бурвассер (Київ). Зокрема, Ю.М. Гофунг вивчав чинники, що сприяють виникненню карієсу, усунення яких можливе завдяки профілактичним заходам. Його розробки з професійної стоматологічної патології не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Отже, у 1920–1930 рр. в Україні, незважаючи на мінімальні внутрішні ресурси, вдалося розширити мережу лікувальних закладів, збільшити чисельність медичного персоналу і кількість медичних послуг, організувати територіальні системи охорони здоров’я, а також покращити управління галуззю. Проте загальна ефективність і якість медичної допомозі залишалися не на дуже високому рівні. Медичні установи постійно відчували дефіцит ресурсів (людських, фінансових, лікарських), потреба в медичних послугах з боку населення перевищувала можливості системи охорони здоров’я.

Реформування і законодавче врегулювання стоматології як медичної дисципліни

У липні 1918 р. на засіданні Ради Народних Комісарів було прийнято Постанову про організацію Народного комісаріату охорони здоров’я. Ця дата відкрила нову епоху в історії розвитку радянської стоматології, оскільки також було прийнято Положення про створення зуболікарської підсекції Народного комісаріату охорони здоров’я і Вченої одонтологічної комісії при ній. Основною проблемою, що потребувала термінового вирішення, була організація зуболікарської допомоги населенню країни, потреба в якій була дуже високою. Зуболікарська підсекція повинна була розробити й впровадити в життя всі заходи з реформи стоматологічної справи.

За ініціативою відомого реформатора і засновника радянської стоматології П.Г. Дауге був виданий Указ про націоналізацію зуболікарських приватних шкіл і кабінетів і безкоштовну зуболікарську допомогу. Зуболікування увійшло до системи радянської охорони здоров’я як її невід’ємна частина й отримало широкі можливості для подальшого розвитку. У цілому П.Г. Дауге приділяв велику увагу організаційним заходам і соціальним аспектам створення радянської стоматологічної допомоги, заснованої на принципах безкоштовності, кваліфікованості, загальнодоступності. Для вирішення науково-методичних питань, пов’язаних з організацією зуболікарської допомоги в країні, було залучено групу вчених, передових лікарів і громадських діячів: Ю.М. Гофунга, А.І. Євдокімова, О.О. Лімберга, І.Г. Лукомського, М.О. Коварського, Н.І. Агапова, Н.А. Астахова, П.П. Львова, Г.А. Ефрона та ін.

У грудні 1918 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я було затверджено Постанову про обладнання зуболікарських груп при медико-санітарних відділах губернських рад депутатів, де були визначені завдання і функції органів, що керують зуболікарською справою на місцях. Державна монополія визначала єдині форми й методи надання стоматологічної допомоги.

Необхідність проведення реформ визначалася кризою задоволеності населення доступною кваліфікованою зуболікарською допомогою, значною нестачею фахівців практичної ланки, відсутністю необхідної кількості кваліфікованих науково-педагогічних кадрів, відсутністю баз практичного навчання тощо.

Початком державного зуболікування в Україні вважається 1920 р., коли одночасно з новими формами громадських відносин визначилися й нові завдання охорони здоров’я. 10 квітня 1920 р. видано Наказ Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР № 4 «Про державну організацію зуболікарської допомоги в Українській республіці». Фактично цим наказом запроваджували принципово нову систему надання стоматологічної допомоги в Україні:

1) безкоштовність усіх видів зуболікарської допомоги;

2) розвиток профілактики як основи загальнодо-ступної і безкоштовної зуболікарської допомоги;

3) розвиток широкої мережі шкільних зуболікарських амбулаторій;

4) здійснення широкої науково-практичної діяльності з гігієни порожнини рота.

У цей період слід особливо підкреслити плідну діяльність зуболікарських секцій у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі (Дніпро), де зуміли об’єднати найбільш талановитих представників стоматологічної спільноти України, які стояли біля витоків профілактичного напряму в стоматології.

У подальшому зуболікарська секція була реорганізована в підвідділ зуболікарської допомоги, який очолив роботу з організації державної системи стоматологічної допомоги, реформи лікарської освіти, формування наукових основ профілактики в стоматології.

Отже, після 1917 р. в країні був проголошений принцип доступності й безоплатності високоякісної медичної допомоги для громадян. Зуболікарська і зубопротезна допомога не стала винятком.

Становлення в Україні вищої стоматологічної освіти

Протягом 1920–1930 рр. в Україні тривала дискусія про шляхи реформування системи стоматологічної освіти та її практичного втілення, проте чіткого й однозначного рішення прийнято не було. Виникли серйозні проблеми кадрового забезпечення. Нестача кадрів виникла у зв’язку із соціальними змінами в країні, а також з тим, що існуюча система підготовки фахівців в зуболікарських школах, незважаючи на деяке покращання після 1917 р., виявилася неспроможною в нових умовах.

Проблема кадрового дефіциту кваліфікованих стоматологічних кадрів також пояснюється помилковим вибором у 1918 р. в Радянській Росії моделі організації підготовки стоматологічних кадрів, відповідно до якої зуболікуванням могли займатися лише лікарі, що отримали повну медичну освіту на медичних факультетах і пройшли спеціалізацію з одонтології після закінчення вишу. Ця модель стоматологічної освіти виявилась украй неефективною, оскільки не дозволила швидко готувати кадри для практичної стоматології. Тобто в моделі Радянської Росії не було єдиної системи підготовки кадрів стоматологічного профілю.

Одними з перших кроків у реформуванні стоматологічної освіти СРСР стало закриття зуболікарських шкіл, передача зуболікарської освіти університетським факультетам з відкриттям при медичних факультетах обов’язкових для всіх студентів-медиків одонтологічних кафедр.

Слід зазначити, що одонтологічні факультети відіграли вирішальну роль у забезпеченні висококваліфікованими стоматологічними кадрами і на період становлення й розвитку вищої освіти віддзеркалювали український шлях. Незважаючи на деякі недоліки в навчальній роботі, одонтологічні факультети України були єдиним масовим джерелом поповнення лав лікарів-стоматологів у СРСР. За час свого існування одонтофаки України випустили 1350 лікарів-одонтологів.

У 1930–1931 роках одонтологічні факультети України були виділені в самостійні стоматологічні інститути.

Наказом НКОЗ СРСР № 783 від 20.09.1949 стоматологічні інститути з 1950 р. мали реорганізовуватись у медичні стоматологічні інститути з 5-річним терміном навчання. Це дозволило підвищити загальномедичну й спеціалізовану підготовку лікарів-стоматологів, стоматологічні дисципліни вивчалися тепер протягом 6 семестрів замість 4 [9, с. 106-108].

З 1920 р. починається офіційна історія стоматологічного факультету Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Рік по тому стали відкриватися одонтологічні факультети в інших університетських містах України. Фундатором, ідейним натхненником і першим деканом одонтологічного факультету (1920–1930 рр.) став професор К.П. Тарасов.

20 серпня 1921 р. були затверджені Положення й програми, які мали забезпечити навчальний процес на одонтологічному факультеті Київської медичної академії (стоматологічному факультеті Національного медичного університету імені О.О. Богомольця). Відповідно до Положення одонтологічний факультет як єдина господарсько-адміністративна одиниця зливався з медичним факультетом зі створенням медичної академії. Одонтологічний факультет позиціонувався як самостійний навчальний заклад, програми, система й методи викладання в якому формувалися відповідно до головної мети академії — підготовки кваліфікованих фахівців-одонтологів.

Предмети спеціального одонтологічного циклу, за винятком хірургії порожнини рота й оперативної стоматології, викладалися в спеціальних поліклініках одонтологічного факультету, розташованих в одній будівлі, забезпечених у 1920 р. рештками обладнання й інструментального інвентаря, націоналізованого після закриття київських зуболікарських шкіл, що не задовольняло потреб навчально-показового викладання спеціальних предметів. За час існування (1920–1931 рр.) одонтологічний факультет Київської медичної академії випустив 285 лікарів-стоматологів.

У 1921 р. за ініціативи К.П. Тарасова було засновано громадську організацію — Одонтологічну спілку, членами якої були викладачі факультету, а також 18 сторонніх зубних лікарів Києва. Засідання Спілки відвідували викладачі одонтологічного факультету, студенти старших курсів і практичні лікарі-одонтологи. На засіданнях обговорювалися питання реформування освіти і створення навчальних закладів, було визначено роль післядипломної освіти в професійному розвитку лікаря, організовувалися з’їзди. У цей період проведено два з’їзди в Одесі (1932) і Харкові (1936).

З 1920 до 1928 р. завідувачами кафедрами одонтологічного факультету в Києві були: консервативного зуболікування — Л.А. Білейкін, загальної дентіатрії — Г.Ф. Бурвассер, протезного зуболікування — Л.Н. Дудкін, ортодонтії — К.П. Тарасов, оперативного зуболікування — М.Й. Шапіро. Головною клінічною базою спеціальних кафедр була одонтологічна поліклініка по вул. Хрещатик, 50 (колишня приватна зуболікарська школа Л. Головчинера і С. Лур’є).

8 листопада 1921 р. Постановою Укрголовпрофосвіти було прийняте рішення про перетворення Харківської медичної академії на медичний інститут з двома факультетами: медичним і одонтологічним. Цим історичним рішенням був закладений фундамент вищої стоматологічної освіти в Україні, а стоматологія визнана невід’ємною складовою клінічної медицини. На одонтологічному факультеті було 4 профільні кафедри. Серед них першою зазначалась кафедра консервативного зуболікування з пропедевтичною одонтологією. З перших днів її організації і до 1941 р. кафедра розташовувалася на базі колишньої зуболікарської школи і мала 20 робочих місць, обладнаних стоматологічним устаткуванням, необхідним інструментарієм, матеріалами, медикаментами. У 1931 р. одонтологічний факультет набув самостійного статусу як Харківський медичний стоматологічний інститут. Збільшився набір студентів, штат кафедр, а також обсяг навчально-методичної і наукової діяльності. Засновником одонтологічного факультету і завідувачем кафедри консервативного зуболікування Харківської медичної академії з 1921 до 1943 р. був професор Ю.М. Гофунг, не тільки видатний організатор радянської стоматології, але й талановитий вчений зі світовим ім’ям, високопрофесійний педагог, заслужений діяч науки УРСР. Професор Ю.М. Гофунг став автором і співавтором низки підручників і посібників для стоматологів: «Клиника болезней зубов и полости рта» (1936), «Терапевтическая стоматология» (1938, 1939), «Клиника болезней зубов и полости рта» (1936) та ін. За 1931–1940 рр. співробітники кафедри опублікували понад 70 наукових праць; було захищено 8 кандидатських дисертацій, видано 6 підручників і керівництв з терапевтичної стоматології. З 1924 р. в Харкові одонтологічним факультетом медичного інституту і науковим стоматологічним товариством видавався журнал «Одонтологія».

Однією з найстаріших (1921 рік) в Україні є кафедра хірургічної стоматології і щелепно-лицьової хірургії сучасної Української медичної стоматологічної академії (УМСА). З 1921 по 1931 р. хірургічна стоматологія викладалася частково на кафедрах оперативної одонтології (завідувач кафедри — професор І.С. Гейзенбарг) і приватної хірургії голови й обличчя (завідувач кафедри — професор М.Б. Фабрикант) одонтологічного факультету Харківської медичної академії. У 1929 р. дві кафедри було об’єднано в одну, вона одержала назву «кафедра хірургічної стоматології». Першим завідувачем кафедри (1929–1951 рр.) став професор М.Б. Фабрикант, почесний член Всесвітньої наукової асоціації стоматологів. Як учасник чотирьох воєн, М.Б. Фабрикант мав значний практичний і науковий досвід з травматології і відновної хірургії щелепно-лицьової ділянки. М.Б. Фабрикант стояв у витоків створення стоматологічної служби в Україні. З 1921 по 1941 р. він — професор одонтологічного факультету Харківського медичного інституту, потім Харківського медичного стоматологічного інституту. Професором М.Б. Фабрикантом разом з професорами І.Г. Лукомським та І.М. Старобинським був створений перший підручник «Хірургічна стоматологія».

Створення Одонтологічного інституту в Києві, одонтологічного факультету в Харкові, Одесі й одонтологічних товариств стало підґрунтям подальшої підготовки висококваліфікованих фахівців у зуболікувальній галузі й науково-педагогічних кадрів.

Необхідно відмітити, що підготовка лікарів-одонтологів в Україні, де з початку 1920-х рр. були організовані одонтологічні факультети, стала причиною конфліктів, пов’язаних з паралельним існуванням трьох категорій фахівців у СРСР: зубних лікарів із середньою медичною освітою, лікарів-одонтологів українського формату, що закінчили за 4 роки одонтологічні факультети, і лікарів-одонтологів з вишів, тобто випускників лікувально-профілактичних факультетів, що спеціалізувалися в галузі хвороб порожнини рота і зубів. Привабливість української моделі вищої стоматологічної освіти полягала в тому, що була створена можливість швидкого збільшення чисельності нових зуболікарських кадрів, чого не могла забезпечити російська модель, яка готувала всього 10–20 лікарів-одонтологів на рік. Навіть радянські історики медицини констатували, що питання масової підготовки стоматологічних кадрів для практичної охорони здоров’я до початку 1930-х років вирішені не були, що вимагало термінових заходів для прискореної підготовки стоматологів у спеціальних відділеннях медичних інститутів.

Улітку 1928 року кафедри одонтології медичних факультетів України почали ліквідовуватися. Проте вже на початку 1930 р. новий нарком охорони здоров’я УРСР С.І. Канторович затвердив, що в медичних вузах має бути 4 факультети: лікувально-профілактичний, санітарно-гігієнічний, охорони материнства й дитинства, а також одонтологічний, перейменований незабаром у стоматологічний.

Це рішення було направлене на прискорене поповнення країни медичними кадрами із закінченою спеціалізацією за основними напрямами медицини. Встановлювалися пріоритети в галузях охорони здоров’я: лікувально-профілактичний, санітарно-профілактичний, і уперше акцентувалася увага на новій для охорони здоров’я самостійній медичній дисципліні — стоматології. Стоматологічні факультети повинні були стати основною базою масової підготовки кваліфікованих фахівців-стоматологів.

Нові принципи побудови навчання фахівців у галузі зуболікування поклали край довголітньому антагонізму між двома системами зуболікарської освіти — російською системою, що відстоювала загальномедичну підготовку одонтологів, і українською системою одонтологічних факультетів. У 1930–1931 роках на стоматологічному відділенні, побудованому на медичній базі з хірургічним, терапевтичним та іншими відділеннями медінституту, погодилися представники галузі РСФРР і УСРР.

У 1931 р. стоматологічний факультет в Києві був реорганізований у Київський стоматологічний інститут. Це значно підняло авторитет професії стоматолога. З 1931 по 1940 р. Київський стоматологічний інститут підготував 1250 лікарів-стоматологів.

Висновки

Отже, за порівняно короткий термін у нашій країні сталися величезні зміни в галузі стоматології. Зуболікування в Україні, що тривалий час залишалося у сфері дорогих послуг, якими займалися переважно приватно-практикуючі лікарі, стає суспільно значимим видом медичної допомоги. В Україні, на відміну від РСФРР, була своя модель вищої стоматологічної освіти — одонтофаки, що дало можливість підготувати значну кількість медичних кадрів, а потім інститутів, розроблена і успішно втілювалася на практиці система планового оздоровлення населення — санація зубів і порожнини рота. Запровадження соціального зуболікування базувалося на принципах безоплатної, доступної, масової, спеціалізованої і комплексної медичної допомоги. Тобто були закладені основи системи державної стоматологічної допомоги, створені реальні передумови подальшого розвитку профілактичного напряму в стоматології.

У 30-х роках ХХ століття відбувся поділ стоматології як науки на 3 основні розділи — терапевтичний, хірургічний і ортопедичний, що стало основою профілювання лікарів-стоматологів. Історію стоматології в Україні творили видатні науковці, серед яких і вчені зі світовим ім’ям. Їхні наукові здобутки і досі не втрачають своєї актуальності.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів і власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.

Отримано/Received 03.08.2022

Рецензовано/Revised 16.08.2022

Прийнято до друку/Accepted 23.08.2022

Список литературы

1. Гончар В.В., Ратманов П.Э. Проблемы кадрового обеспечения зубоврачебных (стоматологических) практик Советской России 1930-х годов. Вестн. обществ. здоровья и здравоохранения Дальнего Востока России. 2014. № 4. http://www.fesmu.ru/voz/20144/2014411.aspx.

2. Варава Г.Н., Косенко К.Н. История Института стоматологии АМН Украины за 80 лет. 1. Открытие института и его деятельность в предвоенный период 1928–1941 гг. Вестн. стоматологии. 2010. № 1. С. 92-97.

3. Варава Г.Н., Косенко К.Н. Предпосылки и история открытия государственного института зубоврачевания (ГИЗа) в г. Одессе. Вестн. стоматологии. 2009. № 2. С. 91-94.

4. Гончар В.В. Историография отечественного зубоврачевания и стоматологии: проблемы и возможности развития (обзор литературы). Вестн. обществ. здоровья и здравоохранения Дальнего Востока России. 2016. № 1. С. 1-24.

5. Москаленко В.Ф., Неспрядько В.П., Куц П.В., Скрипник І.Л. Історія стоматологічного факультету Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця (1920–2010). Стоматология: от науки к практике. 2013. № 1. С. 7-23.

6. Лабунец В.А., Диев Е.В., Диева Т.В. К истории становления системы учета и нормирования труда медицинских работников в клинической стоматологии. Вісн. стоматології. 2010. № 3. С. 86-90.

7. Мазур І.П. Історичні аспекти організації стоматологічної служби в Україні. Здоров’я України 21 сторіччя. 2019. № 17(462). С. 30-31. https://health-ua.com/article/44893-storichn-aspekti-organzatc-stomatologchno-sluzhbi-v-ukranе.

8. Мазур І.П. Стоматологічна освіта — рушійна сила в розвитку стоматологічної галузі. Здоров’я України 21 сторіччя. 2019. № 17(462). С. 30-31. https://health-ua. com/article/44043-stomatologchna-osvta-rushjna-sila-rozvitku-stomatologchnoі-galuzi.

9. Ніколішин А.К., Петрушанко Т.О., Іленко Н.М. Історія кафедри терапевтичної стоматології Вищого державного навчального закладу України «Українська медична стоматологічна академія». Новини стоматології. 2012. № 1. С. 56-58.

10. Печковський К.С., Несин О.Ф., Печковська І.М., Татченко А.О. Організаційні передумови та становлення профілактичного напрямку в стоматології України. Наук. вісн. Нац. мед. ун-ту ім. О. О. Богомольця. 2013. № 3. С. 152-154.

11. Петрушанко Т.О., Ніколішин А.К., Іленко Н.М. Історичні аспекти становлення і розвитку кафедри терапевтичної стоматології ВДНЗ України «Українська медична стоматологічна академія». Укр. стоматол. альманах. 2016. Т. 1. № 1. С. 7-10.

12. Рыбалов О.В., Яценко И.В. Становление хирургической стоматологии и челюстно-лицевой хирургии в Украинской медицинской стоматологической академии. История стоматологии: материалы ІІІ Всерос. конф. с междунар. участием. М.: МГМСУ, 2009. С. 128-129.

13. Стоматологія України: історичні нариси. За ред. І.П. Мазур, О.В. Павленка, І.Л. Скрипник. Харків: СИМ, 2017. 192 с.

14. Українська наукова стоматологічна школа: історичні нариси. За ред. І.П. Мазур, О.В. Павленка, І.Л. Скрипник. Кропивницький: Поліум, 2020. 224 с.

15. Хвисюк О.М. Становлення та розвиток післядипломної освіти стоматологів у Харківській медичній академії післядипломної освіти. Проблеми безперерв. мед. освіти та науки. 2017. № 3. С. 90-92.

16. Шиміліна В.В., Хлєбас С.В., Слободяник М.В. Зуболікарська освіта в Україні: історичні нариси. https://oralhealth.zaslavsky.com.ua/index.php/journal/article/view/119/117.

17. Лукомский И.Г. Вопросы массового протезирования. 1932.

18. Левченко А.-О.Ю., Мазур П.В. Історична хронологія організації державної системи стоматологічної служби в Україні. https://oralhealth.zaslavsky.com.ua/index.php/journal/article/download/120/118.

19. Печковский К.Е., Печковская И.М. Дискуссия 1918–1930-х годов о моделях подготовки стоматологических кадров. Современная стоматология. 2015. № 5. С. 106-108.

20. Формування стоматології як самостійної спеціальності. За ред. І.П. Мазур, О.В. Павленка, І.Л. Скрипник. Українська наукова стоматологічна школа: історичні нариси. Кропивницький: Поліум, 2020. С. 22-23