Мобильная версия

Oral and General Health Том 3, №3, 2022

Зуболікарська допомога в Україні: історичні нариси (частина 2)1

Авторы: Шиміліна В.В.
ГО «Зубні лікарі України», КНП «Хмельницька обласна стоматологічна поліклініка», м. Хмельницький, Україна

Рубрики: Стоматология

Разделы: История медицины

У статті розглянуто історичні аспекти становлення державного зуболікування в Україні на початку ХХ століття, а також подано документи й світлини. На підставі архівних матеріалів нормативно-правових документів висвітлено створення мережі державних лікувально-профілактичних зуболікарських закладів шляхом націоналізації приватних зуболікарських кабінетів. Проведено аналіз розвитку зуболікарської освіти в України: підготовка фахівців з вищою освітою проводилась у державних інститутах стоматології і шляхом перепідготовки зубних лікарів у стоматологів, а також проводилось навчання зубних лікарів, спеціалістів із середньою професійною освітою, у державних зуболікарських школах, які були націоналізовані й переведені в розпорядження губернських відділів охорони здоров’я. Запроваджені зміни, державне регулювання зуболікарської галузі створювали умови для забезпечення висококваліфікованою стоматологічною допомогою широких верств населення коштом держави.

The article presents the historical aspects on the formation of the state dental care in Ukraine at the beginning of the 20th century, as well as documents and photos. Based on archival materials of normative and legal documents, the creation of a network of state treatment and preventive dental institutions is presented through the nationalization of private dental rooms. The analysis on the development of dental education in Ukraine is conducted: preparation of specialists with higher education was carried out in state institutes of dentistry and by retraining dental doctors in stomatologists, as well as training of dentists, specialists with secondary professional education, was carried out in state dental schools, which were nationalized and transferred to order of the provincial departments of health care. The introduced changes and state regulation of the dental industry created conditions for providing highly qualified dental care to the general population at the expense of the state.

Ключевые слова

підготовка зубних лікарів; зуболікарська допомога; нормативно-правові й архівні документи; зуболікарська освіта; реформування стоматологічної галузі

training of dentists; dental care; regulatory and archival documents; dental education; reforming the dental industry

doi: http://dx.doi.org/10.22141/ogh.3.3.2022.130

Вступ

Ще в ХІХ столітті населення України не мало змоги отримувати кваліфіковану зуболікарську допомогу, а спеціалісти, що її надавали, не мали ані фахової, ані медичної освіти. Лікування зубів було зосереджено лише на їх видаленні, і ці маніпуляції виконували ремісники, цирульники, банщики, ювеліри, гравери, знахарі й навіть ковалі. З другої половини ХІХ ст. питанням лікування людей займалися земства, тож зуболікарську допомогу частково надавали фельдшери й земські лікарі. Кваліфіковані спеціалісти, дантисти й зубні лікарі, з’являються у великих містах наприкінці ХІХ століття. Дантисти мали право займатися лікуванням зубів, а зубні лікарі — ще й хворобами порожнини рота.

Медична освіта в України здобувалась на медичних факультетах при університетах, яких було три — в Києві, Харкові й Одесі. Медичні університети відігравали значну роль у формуванні професійного середовища й були центрами просвіти [1].

Розвиток зуболікарської допомоги

Щоб упорядкувати зуболікарську допомогу, з 1857 року до Зводу Законів Російської Імперії внесли статтю 478, згідно з якою затвердили вимоги для одержання «права на зубоврачевание». Щоб назвати себе зубним лікарем, тепер необхідно було:

1) надати відомості про навчання зуболікуванню у відомого фахівця протягом не менше від трьох років;

2) скласти іспит з анатомії і патології людських щелеп, зубів, ясен і лікування їх хвороби;

3) скласти практичний іспит у клініках, зробити декілька зубних операцій на трупах і живих людях [2].

Особи, які відповідали таким вимогам, одержували відповідні свідоцтва, які видавалися медичними університетами, наприклад Імператорським Новоросійським Університетом (рис. 1).

Свідоцтва зубним лікарям видавалися на базах медичних університетів при медичних факультетах після спеціальних випробувань та іспитів з державною печаткою університету (рис. 1) [4].

Перші зуболікарські школи в Україні було засновано наприкінці ХІХ сторіччя — в Одесі у 1893 році Т.О. Тичинським і І.І. Марголіним (1896), у Києві — в 1898 році лікарями Л. Головчинером, С. Лур’є, О. Плінером. Згодом відкрилися перша Київська зуболікарська школа Л.С. Бланка, Київська зуболікарська школа приват-доцента Київського університету Св. Володимира М.М. Жука. Приватні зуболікарські школи відкривалися в Харкові, Катеринославі, Львові [1].

На початку ХХ століття зуболікарська освіта ще здобувалась у приватних зуболікарських школах, вчитися в яких могли лише фінансово спроможні громадяни. Також дозволити собі лікування у кваліфікованих спеціалістів на сучасному на той час устаткуванні могли лише забезпечені верстви населення, переважно мешканці міст. Практично не мали доступу до зуболікарської допомоги незахищені верстви населення й сільські жителі у зв’язку з відсутністю коштів на лікування й віддаленістю зуболікарських кабінетів від сільської місцевості. Облаштування приватних зуболікарських кабінетів було дорогим, відкривали такі кабінети зубні лікарі власним коштом.

На Хмельниччині зберігся опис зуболікувального кабінету зубного лікаря Л.С. Хаселева за 1896 рік: «Складається з двох приміщень — приймальні й кімнати для очікування. Кімнати високі, просторі, світлі, у них підтримується належна чистота і порядок. У приймальні є спеціальне крісло, рефлектор, інструменти в достатній кількості й гарної якості… Інструменти зберігаються у спеціальних ящиках під склом. Для стерилізації є дві емальовані ванни. При кабінеті ведеться книга запису для пацієнтів… Загалом зуболікувальний кабінет Л. Хаселева відповідає всім вимогам і може використовуватись для навчання практикантів» [2].

Сучасна на той час приватна зуболікарська допомога не могла забезпечити в повному обсязі потреби населення. Необхідне було подальше реформування стоматологічної служби задля більшого охоплення нею медико-санітарних потреб громадян.

В університетах не готували зуболікарські кадри. Лише окремі дипломовані лікарі обирали своєю спеціальністю лікування зубів, щелеп і проходили відповідне навчання в приватних зуболікарських школах. Відсутність зв’язку зуболікарських шкіл з вищими медичними школами дуже обмежувала загальну медичну підготовку зубних лікарів. Недостатність своєї освіти усвідомлювали самі зубні лікарі, які на своїх з’їздах вирішували звертатись до уряду щодо відкриття державних зуболікарських інститутів, але їхні клопотання не були

задоволені. Наслідки такої неуваги до вивчення й лікування захворювань щелепно-лицьової ділянки особливо проявились у часи Першої світової війни, коли велика кількість поранених з пошкодженнями щелеп і зубів, із спотворенням обличчя не отримували спеціалізованої допомоги через відсутність у хірургів досвіду в цій галузі. Необхідність у такій допомозі і зумовила виділення в хірургії особливої галузі, що спеціалізувалася на лікуванні захворювань порожнини рота, щелеп і суміжних ділянок лиця і шиї, — стоматології (від грец. слів «рот» і «слово»), яка набула широкого розвитку вже в радянській медицині [3].

Державне регулювання зуболікарської допомоги

У 1918 році була оприлюднена Постанова Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР «Щодо трудової повинності медичного персоналу», згідно з якою була затверджена норма забезпечення населення зубними лікарями. Також було оприлюднено Доповнення до Постанови «Порядок залучення на державну службу зубних лікарів і реквізиції приватних зуболікарських кабінетів», згідно з якою всі приватні кабінети разом з апаратурою та інструментарієм переходили у власність держави (рис. 3, 4). Організація зуболікарської державної допомоги в країні потребувала значних матеріальних витрат, держава на той момент не мала достатньої фінансової можливості їх покривати, тому зуболікарські кабінети разом з інвентарем вирішено було націоналізувати.

Задля державної організації зуболікарської допомоги в Україні нарком охорони здоров’я всім зуболікарським поліклінічним відділам і медико-санітарним відділам пропонує прийняти до виконання інструкцію, згідно з якою необхідно здійснювати трудову повинність зубних лікарів і зубних техніків у віковому порядку згідно з тимчасовим отриманням звання, залучаючи в першу чергу безробітних і зважаючи на сімейне становище. Згідно з доповненням, на самостійні посади слід залучати зубних лікарів і зубних техніків зі стажем не менше ніж 3 роки, особи зі стажем менше за 3 роки були запрошені до праці в амбулаторії з декількома кріслами, а зубні техніки — в більші майстерні під керівництвом завідуючих. Особи, які зовсім не мали стажу, могли бути використані як підсобний персонал, причому час служби зараховувався до стажу. За необхідності для забезпечення державних амбулаторій вдавалися до інструментарію та інвентаря приватно-практикуючих зубних лікарів.

Згідно з другим пунктом Положення про «Порядок залучення на державну службу зубних лікарів і реквізиції приватних зуболікарських кабінетів» (рис. 3, 4), у випадку необхідності для забезпечення державних амбулаторій слід було вдаватися до реквізиції інструментарію та інвентаря приватно-практикуючих зубних лікарів [6] .

Згідно з циркуляром Народного Комісаріату охорони здоров’я України, підписаним наркомом охорони здоров’я Гуревичем, завідуючим відділення лікувальної медицини Монашкіним і завідуючим одонтологічного відділу Штернбергом, Одонтологічний підвідділ Народного Комісаріату охорони здоров’я був проінформований, що приватно-практикуючі зуболікувальні кабінети продовжують працювати незалежно від державного утримання. Нарком охорони здоров’я вважав, що «такі дії в корені підривають усю роботу об’єднання санітарної і медичної справи в Народному Комісаріаті охорони здоров’я» України. Згідно з циркуляром Народного Комісаріату охорони здоров’я від 25.12.1918 (рис. 5), «жодний лікувальний заклад, зокрема жодна зуболікарська амбулаторія ніким, окрім Відділів охорони здоров’я, не може бути утримувана». Заклади з великою кількістю службовців, які з будь-яких причин не могли обслуговуватись загальними зубними амбулаторіями (віддалене розташування, особливі умови праці), повинні звертатись у відділи охорони здоров’я, які вирішують питання про відкриття амбулаторій у кожному окремому випадку [7]. Тому Наркомат охорони здоров’я запропонував заборонити зубним лікарям приймати на себе обов’язок обслуговувати окремі непідвідомчі Наркомату охорони здоров’я України установи без відома і їхньої на те згоди. Кабінети зубних лікарів, викриті для обслуговування таких установ без згоди Наркомату охорони здоров’я або відповідного відділу охорони здоров’я, підлягали негайній реквізиції. Результати виконання циркулярів мали обов’язково надходити в Наркомат охорони здоров’я. НКОЗ УСРР наказами й розпорядженнями поступово, крок за кроком підпорядковував діяльність усіх медичних і зуболікарських закладів охорони здоров’я під контроль губернських відділів з руйнуванням приватної медицини й зуболікарської діяльності.

У першій половині ХХ століття важливим важелем розвитку зуболікарської допомоги в Україні були два чинники: підвищення доступності, масове охоплення населення зуболікарською допомогою, зуболікарською освітою і підвищення кваліфікації стоматологічних кадрів.

Крім численних стоматологічних кабінетів, спеціальних стоматологічних поліклінік, уперше було відкрито стоматологічні клініки, стоматологічні відділення в обласних, великих міських та окремих районних лікарнях. Усі ці заходи дали змогу з кожним роком розширювати й удосконалювати диспансеризацію дитячих контингентів і працівників провідних галузей промисловості в кожному районі. Для наближення стоматологічної допомоги до населення у більш віддалених місцевостях почали застосовувати рухомі стоматологічні кабінети і зубопротезні лабораторії [3].

Реформування стоматологічної освіти

Для забезпечення сільського й міського населення зуболікарськими кадрами потребувала реорганізації зуболікарська професійна освіта: зміна програми навчання майбутніх фахівців та удосконалення, розвиток державних зуболікарських освітніх закладів, які б могли забезпечити країну зубними лікарями в повному обсязі. Підготовка зуболікарських кадрів для практичної охорони здоров’я в Україні здійснювалась двома шляхами. Фахівці з вищою освітою, лікарі-стоматологи, готувались у державних інститутах стоматології протягом 4 років. Зубні лікарі — фахівці із середньою професійною освітою готувались у зуболікарських державних школах, що працювали в Києві, Одесі, Харкові й Катеринославі. Зуболікарські школи переходили з приватної форми власності в державну й перебували під загальним керівництвом Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР і утримувались за кошти губернських відділів охорони здоров’я [12]. З метою посилення загально-медичної підготовки зубних лікарів була переглянута їх навчально-освітня програма.

Вища стоматологічна освіта здобувалась у державних інститутах стоматології, які були організовані починаючи з 20-х років ХХ століття в Києві, Харкові й Одесі.

З метою посилення кадрового потенціалу стоматологічної галузі на медичних факультетах університетів, а згодом у стоматологічних інститутах було організовано перекваліфікацію зубних лікарів на лікарів-стоматологів (рис. 6) [8]. Для задоволення великої потреби в стоматологічних кадрах у 1936 році було відкрито на території СРСР 11 стоматологічних інститутів з 4-річним навчанням. З 1949 року в цих інститутах подовжено навчання до 5 років, причому їхні програми з теоретичних дисциплін уніфіковано з програмами медичних інститутів. При медичних училищах було відкрито відділення для підготовки середніх зуболікарських медичних працівників.

Невирішені проблеми стоматології 30–40-х рр. ХХ сторіччя

Аналіз публікацій у медичних газетах проблемних статей того періоду демонструє занепокоєння передових фахівців щодо стану стоматологічної галузі. А.І. Бетельман в своїх працях зазначав, що між дореволюційною стоматологією і практикою зубного лікаря 1940-х років велика прірва: інші методи лікування й організації праці, інший підхід до хворих, який передбачає лікування не представників заможних верств, а всього робочого класу. Разом з тим занепокоєння викликали якісні й кількісні показники зуболікування і підготовка зубних лікарів, які, на думку А.І. Бетельмана, були незадовільними. Також у ті часи стоматологічна допомога відчувала гостру потребу в стоматологічних матеріалах і устаткуванні. Не вистачало кутових наконечників, пінцетів, елеваторів тощо і матеріалів для протезування (рис. 7, 8) [9].

Відчувалась гостра потреба в стоматологічних кадрах, особливо в дитячій стоматології, і проблема санації дитячого населення. А.І. Бетельман вважав, що планова санація дітей має велике значення для нормального розвитку й росту дитячого організму і закликав створити при стоматологічних інститутах доцентуру з дитячої стоматології [9].

У республіках Радянського Союзу з 1918 до 1930 року була інша ситуація із забезпеченням кваліфікованих зуболікарських кадрів. Поспішивши закрити зуболікарські школи і не створивши умови для підготовки лікарів з вищою освітою, НКОЗ РСФРР поставив мережу практичного зуболікування в скрутне становище. Майже 12-річна перерва у випуску зубних лікарів відобразилася не тільки на віковому складі фахівців, але й на методах праці й кваліфікації [9]. Порівняно з Україною в Росії був брак кваліфікованих зуболікарських кадрів, тож було дозволено проведення приватної зуболікарської практики з отриманням відповідного патенту на проведення особистої промислової діяльності. У районному фінансовому відділі зубні лікарі отримували дозвіл — Патент на особисту промислову діяльність через губернські управління з виплатою певних коштів (рис. 2) [5].

Для покращання кадрового забезпечення галузі в РСФРР у 1931–1932 рр. було відновлено підготовку зубних лікарів, там почали функціонувати річні курси з перепідготовки зубних лікарів із числа середніх медпрацівників. У 1932 році починають відкриватися зуболікарські відділення при медичних технікумах, а в 1933 році — зуболікарські школи, що отримали назву зуболікарських інститутів. Було встановлено 3-річний термін підготовки зубних лікарів [10].

Підготовка зуболікарських кадрів в Україні мала свої відмінності: було збережено зуболікарські школи й розбудовувались державні стоматологічні інститути, що дозволило зміцнити кадровий потенціал галузі. Згодом Україна була визнана «кузнею стоматологічних кадрів» для Радянського Союзу [12].

Система охорони здоров’я Семашка впроваджувала принципи загальнодоступності, безоплатності й кваліфікованості медичної допомоги. Для побудови нової системи держава націоналізувала приватні лікарні, знищивши незалежну лікарську практику. Під реформи потрапили й приватні зуболікарські клініки, які було перетворено на державні установи — їх зобов’язали надавати безкоштовну допомогу широким верствам населення. 10 квітня 1920 року вийшов декрет «Про організацію державної зуболікарської допомоги», який запроваджував принципово нову організаційно-економічну систему надання стоматологічної допомоги — створювалася мережа закладів, що підлягала державному регулюванню, плануванню й контролю. А з 1929 року розпочалося запровадження централізованої форми фінансування системи охорони здоров’я з державного бюджету. Водночас було видано спеціальну Інструкцію про організацію зуболікарської допомоги в державних лабораторіях, яка регламентувала практично всі аспекти: облаштування закладів, оснащення кабінетів, санітарні вимоги до приміщень, організацію прийому пацієнтів, тривалість роботи лікаря, ведення реєстраційних карток, надання звітностей тощо. При цьому важливо зазначити й особливо прогресивні моменти: починаючи з 20-х років відбувалося впровадження комплексного підходу до надання медичної допомоги й профілактики основних захворювань, налагодження системи надання амбулаторно-поліклінічної допомоги за дільничним принципом, коли лікарі-стоматологи працювали разом з терапевтами, хірургами, гінекологами та іншими фахівцями. На великих підприємствах створювали медико-санітарні частини, де працівникам надавали медичну й стоматологічну допомогу [11].

Отже, на початку ХХ століття в Україні було введено державне регулювання системи охорони здоров’я в цілому й зуболікарської допомоги зокрема. Україна мала свій шлях розвитку зуболікарської освіти: збереження і націоналізація зуболікарських шкіл і створення інститутів стоматології, у яких готувались фахівці з вищою освітою.

Висновки

У період 20–40-х рр. ХХ сторіччя виникла державна організація стоматологічної допомоги населенню і відбулася націоналізація приватних зуболікарських кабінетів, поступово скасовувалася приватна зуболікарська практика, проводилось забезпечення зубними лікарями сільського й міського населення і правильний їх розподіл у країні. Стоматологічна допомога розгалужувалась у державних закладах охорони здоров’я України: насамперед створювалися стоматологічні клініки, стоматологічні відділення в обласних, міських і районних лікарнях і амбулаторіях, шкільні стоматологічні кабінети й державна пересувна (мобільна) стоматологія. Усі приватні кабінети переходили до державної власності, соціальна стоматологія розвивалася на засадах доступності й безоплатності та входила в комплексну медичну допомогу населенню.

Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів і власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.

Отримано/Received 02.08.2022

Рецензовано/Revised 15.08.2022

Прийнято до друку/Accepted 22.08.2022

Список литературы

1. Мазур І.П., Павленко О.В., Скрипник І.Л. Стоматологія України. Історичні нариси. Харків: СІМ, 2017. С. 3, 4.

2. Єсюнін Є. Будинок Хаселева. Проскурівська, 6. Хмельницький, 2021. С. 4, 5.

3. Верхратський С.А. Історія медицини. 3-тє видання. Київ: Вища школа, 1983. С. 243, 352.

4. Свидетельство зубного врача Бетельмана А.И. Видане 16 вересня 1916 року Імператорським Новоросійським Університетом. Архів. Оригінал.

5. Патент зубного врача Бетельмана А.И. на личное промысловое занятие. 1924 р. Архів. Оригінал.

6. Постановление про «Порядок привлечения на государственную службу зубных врачей и реквизиции частных зубоврачебных кабинетов». ЦДАВО України. Оригінал. Машинопис.

7. Циркулярно всем Губздравотделам от 25.12.1918. ЦДАВО України. Оригінал. Машинопис.

8. Удостоверение зубного врача Бетельмана А.И. Архів. Оригінал.

9. Бетельман А.И. Нерешенные проблемы стоматологии. Газета «Медицинский работник», 5 січня 1939 р. Архів. Оригінал.

10. Левченко А.-О.Ю., Мазур І.П. Історична хронологія організації державної системи стоматологічної служби України. Oral &General Health. 2021. Т. 2. № 4. С. 58.

11. Мазур І.П. Віковий досвід і нові старти вітчизняної стоматології. Ваше здоров’я. 2019. № 41-42. С. 21.

12. Шиміліна В.В., Хлєбас С.В., Слободяник М.В. Зуболікарська освіта в Україні: історичні нариси. Oral &General Health. 2021. Т. 2. № 4. С. 48, 52.