Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

Мобильная версия

Регистрация Забыли пароль?

Журнал «Медицина неотложных состояний» Том 18, №7, 2022

Вернуться к номеру

Українські вчені — головні інфекціоністи й епідеміологи центрального апарату медичної служби, фронтів (флотів), армій і військових округів уроки Другої світової війни

Українські вчені — головні інфекціоністи й епідеміологи центрального апарату медичної служби, фронтів (флотів), армій і військових округів уроки Другої світової війни

Авторы: Бойчак М.П.
Українська військово-медична академія, м. Київ, Україна

Рубрики: Медицина неотложных состояний

Разделы: История медицины

Версия для печати


Резюме

У статті розповідається про роль українських учених — головних інфекціоністів та епідеміологів центрального апарату медичної служби, фронтів (флотів), армій і військових округів у забезпеченні санітарно-епідеміологічного благополуччя військ у роки Другої світової війни.

The article considers the role of Ukrainian scientists — chief infectious disease specialists and epidemiologists of the central medical service, fronts (fleets), armies and military districts in ensuring the sanitary and epidemiological well-being of the troops during the Second World War.


Ключевые слова

головний інфекціоніст; головний епідеміолог; Друга світова війна

chief infectious disease specialist; chief epidemiologist; Second World War

Характеризуючи роль лікаря-інфекціоніста у роки Другої світової війни, відомий вітчизняний учений, професор Б.Л. Угрюмов наводив слова свого вчителя, професора Г.П. Руднєва, який зазначав, що ця важлива тема малодосліджена. Якщо досвід хірургів і терапевтів у фронтових умовах знайшов своє відображення в літературі, то цього ніяк не можна сказати про роботу інфекціоністів [1]. 
Про інфекційні захворювання у роки лихоліть варто згадати також у тому сенсі, що вони завжди супроводжували всі війни та були причиною значних санітарних утрат. Санітарні втрати від епідемій у військах завжди перевищували бойові втрати. Не будемо зупинятися на цьому досить відомому факті, зазначимо лише, що і сьогодні в українській армії, як у мирний час, так і під час російсько-української війни, інфекційні хвороби доволі поширені та спричиняють зниження боєготовності військ.
Офіційно декларується, що за років Другої світової війни вперше в історії воєн вдалося уникнути епідемій у військах. Суттєва роль у цьому належить розбудованій системі протиепідемічного захисту військ перед війною та у ході війни, діяльності головних епідеміологів та інфекціоністів центрального апарату медичної служби, її фронтової та армійської ланок [2].
Серед чисельної армії фахівців протиепідемічної служби важливе місце посідали українські вчені — інфекціоністи й епідеміологи. Їх успішна діяльність на фронтах Другої світової війни пов’язана з передумовами, створеними в Україні як перед війною, так і впродовж усієї славної історії вітчизняної науки боротьби з епідеміями. Достатньо лиш згадати прізвища Д. Самойловича, І. Мечникова, Г. Мінха, Й. Мочутковського, В. Високовича, В. Хавкіна, М. Гамалія та ін. Перед Другою світовою війною в Україні була створена надійна система боротьби з інфекціями. У цьому плані українські вчені займали провідні позиції у колишньому Радянському Союзі в багатьох відношеннях. Так, в Україні (вперше у світі!) 1920 року Д.К. Заболотним на базі Одеського медичного інституту була створена кафедра епідеміології. Він підготував перший підручник з епідеміології, створив школу українських епідеміологів. У цьому ж інституті В.К. Стефанський організував першу в Україні кафедру інфекційних хвороб (1921), а М.П. Нещадименко ще 1919 року в Київському медичному інституті організував і очолив першу в Україні кафедру мікробіології. 
Визначна роль у створенні системи санітарно-епідеміологічної служби в Радянському Союзі належить видатному українському вченому Л.В. Громашевському. Він став організатором нових закладів охорони здоров’я — дезінфекційних станцій, які потім переросли у сучасні санітарно-епідеміологічні станції та інститути епідеміологічного, бактеріологічного профілю. У процесі активної організаторської роботи на ниві забезпечення епідеміологічного благополуччя у країні Л.В. Громашевський багато зробив для підготовки кадрів епідеміологів (організував кафедри епідеміології в Одесі, Дніпропетровську, Києві та Москві), очолював інститути епідеміологічного профілю в різних містах Радянського Союзу [3].
Наш земляк академік В.М. Жданов писав, що «Л.В. Громашевський справедливо вважається главою радянської епідеміологічної школи. Не применшуючи значення праць інших вітчизняних вчених, необхідно все-таки визнати, що основні наріжні камені радянської епідеміології… були сформульовані Л.В. Громашевським» [4].
Багато, їх навіть важко перерахувати, талановитих українських учених (інфекціоністів, епідеміологів, мікробіологів), які успішно розпочинали свою наукову, педагогічну та лікарську діяльність на батьківщині, з часом появлялися в Москві, у російських наукових і освітніх закладах. Мимоволі виникають асоціації з XVII–XIX ст., коли освіта та наука Московії, потім Російської імперії розвивалася та поповнювалася в основному за рахунок українців. Як побачимо далі, не були винятком і роки Другої світової війни, коли Радянський Союз вступив у війну з майже готовою системою протиепідемічного захисту населення та військ, у створенні якої значну роль відіграли українські вчені, прикладом чого може бути діяльність українських інфекціоністів і епідеміологів на фронтах цієї війни.
Головним епідеміологом, а потім головним інфекціоністом Червоної армії у роки Другої світової війни був професор, генерал-майор медичної служби Іван Дмитрович Іонін (1895–1945). Вже перед війною він був відомим інфекціоністом, з 1935 р. і до початку 1941 р. очолював кафедру інфекційних хвороб Донецького медичного інституту, яку він же організував. 
У серпні 1941 р. був призваний до лав Червоної армії та призначений головним епідеміологом Червоної армії (1941–1943). У подальшому, з вересня 1943 р. і до останніх днів життя (помер у лютому 1945 р.), він був головним і єдиним інфекціоністом Червоної армії у роки Другої світової війни. Часто виїжджав у війська та військові шпиталі, інспектував роботу інфекціоністів, готував кадри. Його заслугою є збереження епідемічного благополуччя військ та цивільного населення у ході боротьби з кишковими інфекціями, у тому числі з холерою та черевним тифом. Багато зусиль доклав до зменшення у військах аліментарної дистрофії та авітамінозів.
Виданий за редакцією І.Д. Іоніна «Справочник по инфекционным болезням» (1942, 1944), підготовлений на основі досвіду роботи інфекційних шпиталів Червоної армії, був цінним посібником для військових лікарів за років війни [5]. 
У системі охорони здоров’я СРСР високу посаду начальника Управління протиепідемічних закладів Народного комісаріату обіймав професор, генерал-майор медичної служби Ісаак Йосипович Рогозин (1900–1973).
Уродженець міста Золотоноша Полтавської губернії, вихованець Київського медичного інституту, він уже перед війною був відомим епідеміологом, автором методу асоційованої імунізації проти тифу та правця (1937). Цей метод став застосовуватися для імунізації всіх бійців Червоної армії як перед, так і під час війни. У 1939 р. призначений начальником Управління протиепідемічних закладів Народного комісаріату охорони здоров’я СРСР. 
У роки війни І.Й. Рогозин був організатором широкої протиепідемічної роботи у прифронтових і звільнених районах (Харків, Сталінград, Ставрополь, Білорусія, Молдавія). У складних умовах війни зумів налагодити чітку роботу колективів протиепідемічних закладів союзних республік. За розробку та впровадження у широку медичну практику методу імунізації проти правця отримав за років війни (1943–1944) Сталінську премію 3-го ступеня (50 000 крб). Завдяки цим щепленням правець серед поранених був практично ліквідований. 
У 1944 р. І.Й. Рогозин здобув вчене звання професора, у 1945 р. був обраний членом-кореспондентом АМН СРСР. Після війни очолював кафедру епідеміології 2-го Московського медичного інституту, кафедру мікробіології та кафедру епідеміології Військово-медичної академії [6–8].
У системі Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР у роки Другої світової війни посаду головного державного санітарного інспектора обіймав Сергій Миколайович Терехов (1904–1996), директор Київського НДІ епідеміології та мікробіології після війни.
Народившись на Луганщині та закінчивши Харківський медичний інститут, С.М. Терехов, як активний комсомольський і партійний діяч, постійно кидався на прорив найбільш слабких ланок охорони здоров’я, від районного відділу до підйому занедбаних санітарно-бактеріологічних науково-дослідних інститутів (Чернігів, Одеса) та організації нових закладів (Львів).
На початку війни С.М. Терехов отримує призначення головним санітарним лікарем Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР. Йому доводиться напружено працювати в евакуації (Саратов, Москва, Таджикистан). Це робота з забезпечення протиепідемічних заходів у прифронтовій смузі й тилу, організація лікування інфекційних хворих в армії та цивільних закладах, налагодження санітарного режиму у місцях розгортання військ, розміщення біженців. Після війни С.М. Терехов успішно очолював Київський НДІ епідеміології та мікробіології [9, 10]. 
Головний епідеміолог Військово-морського флоту СРСР, професор, генерал-майор медичної служби Андрій Якович Алимов (1893–1965) народився на Слобожанщині, 1922 року закінчив Харківський медичний інститут. 
Основні дослідження А.Я. Алимова присвячені вивченню природно-вогнищевих інфекційних захворювань. У 1930–1934 рр., під час відрядження в Тегерані, де він очолював бактеріологічну лабораторію радянської лікарні, Андрій Якович визначив роль кліщів Ornithodorus tholozani у передачі збудника персидського поворотного тифу.
У 1934–1941 рр. А.Я. Алимов організує та бере участь у ряді важливих наукових експедицій з вивчення кліщового поворотного тифу у Киргизії, гарячки паппатачі та марсельської висипної гарячки у Криму, яка була ним уперше описана 1936 року. У 1938 р. за роботу, присвячену марсельській гарячці, отримав премію Всесоюзного інституту експериментальної медицини. У 1939 р. захистив докторську дисертацію. 
А.Я. Алимову належить пріоритет відкриття на території СРСР вогнищевих кліщових рикетсіозів, що стало початком систематичних і блискучих досліджень у цій царині (кліщовий поворотний тиф у Киргизії, гарячка паппатачі, марсельська висипна гарячка у Криму). Досліджуючи нові інфекційні хвороби, Андрій Якович, ризикуючи власним життям, експериментально заражав себе маловивченими інфекціями. Число таких дослідів на собі досягало 20. Самозараження гарячкою паппатачі та бруцельозом дозволило йому уточнити терміни інкубаційного періоду, вивчити механізм розвитку цих хвороб.
У квітні 1941 р. А.Я. Алимов обирається завідувачем кафедри військової епідеміології Військово-медичної академії, а під час війни, продовжуючи очолювати кафедру, з червня 1942 р. до лютого 1944 р. він одночасно головний епідеміолог Військово-морського флоту. Як головний епідеміолог ВМФ брав участь в організації роботи санітарно-епідеміологічної секції Вченої медичної ради при начальникові медико-санітарного управління Військово-морського флоту. Більшу частину часу знаходився на флотах, де займався організацією протиепідемічних заходів.
У 1948–1950 рр. Андрій Якович — головний епідеміолог Збройних сил СРСР. Генерал-майор медичної служби, член-кореспондент АМН СРСР. У 1950–1954 рр. очолює кафедру епідеміології Військово-медичного факультету при Центральному інституті вдосконалення лікарів. Після звільнення з армії у 1954 р. і до кінця життя завідував лабораторією Інституту нормальної та патологічної фізіології АМН СРСР [11, 12]. 
Організатором санітарно-протиепідемічної служби прикордонних військ (Забайкальський і Туркестанський військові округи) у 1936–1946 рр. став майор медичної служби Віктор Михайлович Жданов (1914–1987). Народився на Донеччині, у 1936 р. з відзнакою закінчив Харківський медичний інститут. 
З початком Другої світової війни, у віці 22 років, В.М. Жданов призивається до армії та направляється у прикордонні війська Забайкальського, потім Туркестанського військового округу. Його служба припадала саме на події на Китайсько-східній залізниці, битву на річці Халгін-Гол, нелегку охорону південних кордонів СРСР. У ці роки він багато сил та часу приділяє вивченню регіональної інфекційної патології, особливо у південних районах країни, бере активну участь у заходах з ліквідації масових захворювань на малярію, дизентерію, інфекційний гепатит. Саме інфекційний гепатит став його найбільшим науковим пошуком, особливо що стосується етіології та епідеміології захворювання. Займається також розробкою та здійсненням карантинних заходів щодо запобігання заносу небезпечних інфекцій (чума, туляремія, холера тощо) з-за кордону. 
Сьогодні В.М. Жданова по праву вважають одним з організаторів санітарно-епідемічної служби у прикордонних військах. У той час Віктору Михайловичу виповнився тільки 31 рік. У подальшому В.М. Жданов — видатний вчений-вірусолог зі світовим ім’ям, організатор науки й охорони здоров’я, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, головний державний санітарний інспектор СРСР, академік АМН СРСР. Він почесний член академій і наукових товариств 8 країн світу.
Важливим досягненням В.М. Жданова є розробка науково обґрунтованої програми ліквідації віспи в усьому світі, яку він запропонував на Асамблеї ВООЗ у 1958 р. За заслуги перед людством його нагороджено Орденом подвійної голки (1978 р.) та Почесним дипломом «За активну участь у ліквідації віспи на Землі» [13, 14].
Про життя та діяльність Льва Васильовича Громашевського (1887–1980), видатного українського епідеміолога, розробника вчення про механізми передачі інфекції, організатора санітарно-епідеміологічної служби в СРСР, написано багато праць. Ми коротко зупинимося лише на його діяльності у роки Другої світової війни як головного епідеміолога Закавказького фронту та Московського військового округу, полковника медичної служби.
Перед війною Л.В. Громашевський організував та очолив у Москві Центральний інститут епідеміології та мікробіології, завідував також кафедрою епідеміології Центрального інституту вдосконалення лікарів.
З перших днів війни, у червні 1941 р. Л.В. Громашевський призивається до лав Червоної армії та призначається на посаду головного епідеміолога Закавказького (пізніше Кримського) фронту, отримує звання військового лікаря 1-го рангу. Із властивою йому енергією Лев Васильович успішно розробляє стратегію і тактику протиепідемічної роботи у військах фронту. 1941 року бере участь у медичному забезпеченні військ Закавказького фронту під час походу до Ірану. У наказі по Закавказькому фронту від 27 листопада 1941 р. йому оголосили подяку за вияв вогнища та ліквідацію спалаху небезпечної інфекції. У жовтні 1942 р. за клопотанням Народного комісаріату охорони здоров’я він переводиться на посаду головного епідеміолога Московського військового округу та продовжує очолювати кафедру у Центральному інституті вдосконалення лікарів, проводить прискорену підготовку епідеміологів для армії. Настільним керівництвом для епідеміологів армії та тилу стала його книга «Общая эпидемиология», що вийшла друком 1941 року. З організацією у 1944 р. АМН СРСР обирається академіком.
Враховуючи важке епідеміологічне становище, що склалося в Україні після закінчення війни, Президія АМН СРСР доручила Л.В. Громашевському організувати й очолити Інститут інфекційних хвороб АМН СРСР у Києві. У листопаді 1948 р. він приїжджає до столиці. Проявивши неабиякі організаторські здібності, Лев Васильович уже за рік відкриває інститут і стає його директором. 
До інституту запрошуються відомі клініцисти-інфекціоністи — професори А.М. Зюков, Б.Я. Падалка, Г.І. Хоменко, М.І. Морозкін.
У травні 1953 р. Левко Васильович залишає Інститут інфекційних хвороб і призначається заступником директора з наукової роботи Київського НДІ епідеміології та мікробіології, у якому він працює до кінця життя. Після його смерті було прийнято рішення щодо об’єднання двох інститутів (Київського інституту інфекційних захворювань та Київського інституту епідеміології, мікробіології і паразитології) у Київський інститут епідеміології та інфекційних захворювань, якому присвоєно ім’я Л.В. Громашевського (1981 р.) [15, 16]. 
Головним епідеміологом Чорноморського флоту був Яків Климентійович Гіммельфарб (1896–1971) — полковник медичної служби, професор, завідувач кафедри епідеміології Одеського інституту вдосконалення лікарів.
Вихованець медичного факультету Новоросійського університету Я.К. Гіммельфарб з початком Другої світової війни був призваний до лав Червоної армії та призначений лікарем-консультантом медико-санітарного відділу Чорноморського флоту. З грудня 1942 р. і до кінця війни він головний епідеміолог Чорноморського флоту. Організовував протиепідемічне забезпечення флоту під час оборони Севастополя, у битвах за Кавказ та Крим. За роки війни нагороджувався багатьма орденами та медалями. 
Після війни повернувся до Одеси, де завідував кафедрою епідеміології Одеського медичного інституту (1945–1959). Як учений Яків Климентійович відомий своїми працями з мікробіології чуми, псевдотуберкульозної палички гризунів, анаеробної мікрофлори консервів, вірусної етіології хвороби Боткіна [17, 18]. 
Григорій Гнатович Хоменко (1892–1968) — майор медичної служби, головний епідеміолог фронту, професор, завідувач кафедр інфекційних хвороб Львівського медичного інституту та Київського інституту вдосконалення лікарів. Він теж входить до плеяди відомих вітчизняних вчених, які стояли на охороні протиепідемічних рубежів країни.
Уродженець Поділля, вихованець Київського медичного інституту (1923 р.), учень професорів М.М. Губергріца і А.М. Зюкова, у 1939 р. захистив докторську дисертацію. Г.Г. Хоменко на фронті з перших днів німецької окупації — як головний епідеміолог Південно-Західного фронту (липень 1941 р. — липень 1942 р.). Очолює протиепідемічну службу фронту в боях 1941 р. на Південному напрямку, у Київській та Єлецькій операціях. Потім він був начальником 1912-го евакошпиталю вже у складі 3-го Українського фронту. Брав участь у лікуванні поранених і хворих у Сталінградській битві, у Донбаській, Запорізькій та інших операціях. Очолював військовий шпиталь у битвах за Дніпро, у Ясько-Кишенівській, Віденській та інших операціях. Велика робота була проведена епідеміологами та інфекціоністами Південно-Західного фронту під керівництвом Г.Г. Хоменко під час ліквідації епідемічних спалахів туляремії у військах та серед місцевого населення.
Після закінчення війни очолював кафедру інфекційних хвороб Львівського медичного інституту (1946–1951), у 1953–1968 рр. завідував кафедрою інфекційних хвороб Київського інституту вдосконалення лікарів [19, 20]. 
Варто згадати також інших українських учених, які обіймали керівні посади в системі протиепідемічної служби. Так, другий директор Київського інституту інфекційних хвороб АМН СРСР Іван Лук’янович Богданов (1903–1987) у роки війни був головним епідеміологом Уральського військового округу, мав військове звання підполковника медичної служби, багато зробив, аби підтримувати епідеміологічне благополуччя на території Уральського військового округу, недопущення до відправлення на фронт поповнення з інфекційними захворюваннями, проведення заходів з недопущення заносу інфекцій до військових частин під час призову на військову службу молодих контингентів [21–23].
Головний епідеміолог армій Забайкальського фронту Микола Васильович Романов у роки війни розпочав свою службу на посаді начальника санітарно-епідеміологічної лабораторії в Монголії. Там йому довелося займатися профілактикою та ліквідацією спорадичних випадків особливо небезпечних інфекцій. Учасник боїв на р. Халхін-Гол, на Далекому Сході при розгромі японської армії. Після закінчення війни не повернувся одразу в рідні краї, а займався ліквідацією чуми серед цивільного населення Китаю, де працював як уповноважений Воєнної ради Забайкальського фронту. Після війни М.В. Романов – професор, завідувач кафедри епідеміології санітарно-гігієнічного факультету Львівського медичного інституту [24]. 
Всю війну пройшов на посаді помічника начальника епідеміологічного відділу Санітарного управління 2-го Українського фронту Марко Никифорович Мельник (1914–1997). Народився на Вінниччині, вихованець Одеського медичного інституту, у майбутньому — доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР, головний державний санітарний лікар УРСР, директор Київського НДІ епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського (1973–1981). Марко Никифорович брав участь у медичному забезпеченні під час звільнення України, Угорщини, Румунії, Австрії та Чехословаччини. У звільненому Будапешті входив до складу комісії, яка опікувалася санітарним очищенням міста, відновленням водопроводу та каналізації, забезпеченням нормальних санітарно-гігієнічних умов життя населення [25]. 
Підполковник медичної служби, кандидат медичних наук Олександр Юхимович Григоращенко (1900–?) — учасник Громадянської війни, випускник Одеського медичного інституту (1928 р.). У перші дні війни в Одесі формував евакошпиталі та виводив їх у тил. Майже всю війну (1942–1944) був армійським епідеміологом 37-ї армії у складі Південного, Північно-Кавказького, Закавказького, Степового, 2-го Українського, 3-го Українського фронтів. Наприкінці війни він начальник епідеміологічного відділу військово-санітарного управління 3-го Українського фронту. Брав участь у медичному забезпеченні військ під час битви за Дніпро, у Будапештській та Віденській операціях, в локалізації та ліквідації епідемій серед цивільного населення, у країнах Східної Європи включно. 
Після війни О.Ю. Григоращенко — лікар-епідеміолог в Одесі. Співавтор монографії «Токсоплазмоз» (разом з Мельником М.Н., Коровицьким Л.К., Нетребко І.Д., три видання, останнє у 1978 р.) [26]. 
У зв’язку з обмеженими рамками статті ми не змогли розповісти про багатьох інфекціоністів і епідеміологів — фахівців армійського рівня, які теж зробили відповідний внесок у становлення та розвиток системи протиепідемічного забезпечення військ. Ця робота потребує подальшого дослідження.

Висновки

Багато українських вчених-інфекціоністів і епідеміологів у роки Другої світової війни очолювали протиепідемічну службу країни й армії, що дозволило вберегти війська та населення від епідемій. 
Досвід діяльності головних інфекціоністів та головних епідеміологів фронтів (флотів) і армійських фахівців цього рівня, роль і місце українських учених у забезпеченні епідемічного благополуччя у військах у роки Другої світової війни потребують додаткового вивчення.
Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості під час підготовки цієї статті.
 
Отримано/Received 13.10.2022
Рецензовано/Revised 27.10.2022
Прийнято до друку/Accepted 01.11.2022

Список литературы

  1. Угрюмов Б.Л. Записки фронтового лікаря. Київ, 1985. С. 149.
  2. Cмирнов Е.И. Война и военная медицина. 1939–1945 годы (мысли и воспоминания). Москва, 1976. С. 240.
  3. Васильєва В.Л. Л.В. Громашевський — живий образ. Пам’яті Л.В. Громашевського (до 110-річчя від дня народження). Київ, 1997. C. 122.
  4. Жданов В.М. Предисловие. В кн.: Громашевский Л.В. Избранные труды. Киев, 1987. Т. 1. С. 14. 
  5. Кнопов М.Ш. Главный инфекционист Красной Армии (к 100-летию со дня рождения И.Д. Ионина). Военно-медицинский журнал. 1995. № 1. C. 64-65.
  6. Беляков В.Д., Санжаров Б.Н. Научная и общественная деятельность И.И. Рогозина — видного эпидемиолога, микробиолога и организатора советского здравоохранения. Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунологии. 1981. № 3. С. 114.
  7. И.И. Рогозин (к 70-летию со дня рождения). Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунологии. 1970. № 6. С. 138. 
  8. Рогозин Исаак Иосифович, 1900–1973. URL: www.jewmil.com/biografii/item/458-rogozin-isaak-iosifovich (дата обращения: 16.09.2022).
  9. Аронов Г. Пять институтов красного директора. На плечах гигантов: к 100-летию Киевского НИИ эпидемиологии и инфекционных болезней (1896–1996). Киев, 1996. C. 104-115.
  10. Київський науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського: до 100-річчя заснування. Київ, 1996. C. 7. 
  11. Советские военные врачи: краткий биографический справочник. Ленинград, 1967. Ч. 1. А – Л. C. 18-19.
  12.  Кнопов М.Ш. Профессор А.Я. Алымов и отечественная эпидемиология (к 120-летию со дня рождения). Эпидемиология и инфекционные болезни. 2013. № 5. С. 56-57.
  13. Львов Д.К., Урываев Л.В. Виктор Михайлович Жданов — ученый, человек и гражданин 20 века. К 100-летию со дня рождения В.М. Жданова, 13 февраля 1914 г. — 14 июля 1987 г. Вопросы вирусологии. 2013. № S1. C. 5-14.
  14. Видатні вихованці Харківської вищої медичної школи: біобібліографічний довідник. За заг. ред. В.М. Лісового. Харків, 2010. C. 80-81.
  15. Інститут інфекційних хвороб: сторінки історії, сучасне. Л.Л. Громашевська та ін. Київ, 2006. C. 6.
  16. Шабловская Е.А. Эпидемиология — воин. Медицина в солдатской шинели. Киев, 1989. C. 182. 
  17. Яков Клементьевич Гиммельфарб. К 70-летию со дня рождения. Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунобиологии. 1966. № 12. С. 122.
  18. Профессора Одесского национального медицинского университета, 1900–2015: биографический словарь. Сост.: В.Н. Запорожан, В.И. Кресюн, Г.И. Хандрикова. Одесса, 2016. С. 67-68.
  19. Военные врачи — участники Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.: краткий биографический справочник. Под общ. ред. И.М. Чижа. Санкт-Петербург, 1996. Ч. 2. М — Я. C. 211.
  20. Зінчук О.М., Яворський І.Г. До історії клініки та кафедри інфекційних хвороб у Львові. Актуальная инфектология. 2016. № 3. С. 144. DOI: http://dx.doi.org/10.22141/2312-413x.3.12.2016.81730.
  21. Иван Лукьянович Богданов. К 60-летию со дня рождения. Врачебное дело. 1964. № 1. С. 155.
  22. Иван Лукьянович Богданов. Некролог. Врачебное дело. 1988. № 3. С. 123.
  23. Угрюмов Б.Л. О врачебном долге. Киев, 1987. С. 82-83.
  24. Шабловская Е.А. Эпидемиология — воин. Медицина в солдатской шинели. Киев, 1989. C. 184.
  25. Ракша-Слюсарева О.А. Мельник Марко Никифорович. Енциклопедія сучасної України. Київ, 2018. Т. 20. С. 118. 
  26. Военные врачи — участники Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.: краткий биографический справочник. Под общ. ред. И.М. Чижа. Санкт-Петербург, 1995. Ч. 1. А — Л. С. 98. 

Вернуться к номеру